КРИМІНАЛЬНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ

Загальна характеристика кримінальних правопорушень проти життя та здоров’я особи

Стаття 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Виходячи з цього особливої уваги потребує аналіз кримінальних правопорушень проти найцінніших людських благ – життя та здоров’я, оскільки в кримінально-правовому аспекті ці посягання визнаються одними з найнебезпечніших. Кримінальна відповідальність за вчинення таких кримінальних правопорушень передбачена розділом ІІ Особливої частини КК України (статті 115–145), який має назву «Кримінальні правопорушення проти життя та здоров’я особи».

Кримінальні правопорушення проти життя та здоров’я особи – це суспільно небезпечні та протиправні діяння, що посягають на життя й здоров’я особи, руйнують і спотворюють ці найцінніші блага, а також наражають на небезпеку заподіяння їм шкоди. Розглядаючи об’єкт цих посягань, слід пам’ятати, що в розділі ІІ Особливої частини КК об’єднано посягання на два різних родових об’єкти – суспільні відносини щодо охорони життя та суспільні відносини щодо охорони здоров’я особи. Необхідно виходити з того, що кожне кримінальне правопорушення проти життя завжди пов’язане із заподіянням шкоди здоров’ю, проте не кожне посягання проти здоров’я зашкоджує життю. Наприклад, при вчиненні такого злочину проти життя, як убивство, руйнується і життя, і здоров’я потерпілого, однак заподіяння особі побоїв, мордувань, умисного легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження не призводить до втрати життя, хоча при цьому страждає здоров’я.

Суспільні відносини у сфері охорони життя та здоров’я особи також є безпосередніми об’єктами відповідних кримінальних правопорушень.

Життя особи – це особлива форма існування людини (людського організму), що характеризується цілісністю та здатністю до самоорганізації; це найважливіше благо, яке, в разі смерті людини, не може бути відновлено.

Здоров’я особи – це стан людського організму, при якому нормально функціонують усі його органи та тканини.

Термін «особа» означає окремий індивід, особистість, людину як втілення індивідуального начала в суспільстві.

Деяким кримінальним правопорушенням проти життя та здоров’я особи властиві додаткові обов’язкові чи факультативні безпосередні об’єкти (наприклад, воля, честь і гідність особи, встановлений законодавством порядок надання громадянам медичної допомоги тощо).

З об’єктивної сторони аналізовані кримінальні правопорушення характеризуються переважно трьома обов’язковими ознаками:

  • суспільно небезпечним діянням;
  • суспільно небезпечними наслідками;
  • причинним зв’язком між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками.

Звідси більшість з таких кримінальних правопорушень сконструйовано як кримінальні правопорушення з матеріальним складом (усі види вбивств і тілесних ушкоджень; ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані; незаконна лікувальна діяльність тощо). Це означає, що слід встановлювати наявність не тільки суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), а й суспільно небезпечних наслідків і причинного зв’язку між таким діянням і його наслідками. Однак у розділі ІІ Особливої частини КК є також кримінальні правопорушення з формальним складом (наприклад, погроза вбивством, незаконне проведення аборту, залишення в небезпеці), а тому для їх кваліфікації за об’єктивною стороною слід, як мінімум, встановити зміст самого суспільно небезпечного діяння.

На кваліфікацію кримінальних правопорушень проти життя та здоров’я особи можуть упливати такі ознаки їх об’єктивної сторони:

а) час вчинення (наприклад, час пологів або одразу ж після них при вчиненні умисного вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини);

б) спосіб вчинення (наприклад, обман при вчиненні насильницького донорства);

в) обстановка вчинення (наприклад, необхідна оборона при умисному вбивстві, якщо перевищено її межі) тощо.

Суб’єктами цих кримінальних правопорушень можуть бути фізичні осудні особи, які досягли 14-річного (статті 115–117, 121 і 122 КК) або 16-річного (решта статей) віку.

При вчиненні деяких посягань на життя та здоров’я особи спеціальними суб’єктами кримінальних правопорушень можуть бути:

а) медичні, фармацевтичні, а також інші працівники, що за своїми професійними обов’язками мають певний стосунок до хворих або до ліків (ст. 131 КК);

б) службова особа чи медичний працівник лікувального закладу, працівник допоміжного персоналу цього закладу (ст. 132 КК);

в) особа, що не має належної освіти (ст. 138 КК), тощо.

Із суб’єктивної сторони ці кримінальні правопорушення характеризуються як умисною (наприклад, умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, погроза вбивством), так і необережною (наприклад, убивство через необережність, необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження) формами вини.

Мотив і мета, а також емоційний стан винного у низці випадків є обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони складів злочинів проти життя та здоров’я особи, а тому їх встановлення має бути запорукою правильної і точної кваліфікації цих посягань. Наприклад, спеціальними мотивами, що впливають на кваліфікацію умисного вбивства, є корисливі (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК), хуліганські (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК) мотиви або мотиви расової, національної чи релігійної нетерпимості (п. 14 ч. 2 ст. 115 КК). Скоєння такого злочину, як насильницьке донорство (ст. 144 КК) неможливе без мети використання людини як донора.

Емоційний стан є обов’язковою ознакою фактично двох злочинів проти життя та здоров’я особи:

1) умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК);

2) умисного тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК України).

Відповідальність за вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень, побої, мордування і катування. Домашнє насильство.

 

Умисне вбивство.

Відповідно до ст. 115 ККУ – вбивство – це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.

Ст. 115 передбачає відповідальність за:

  • умисне вбивство без кваліфікуючих ознак (ч. 1 ст. 115);
  • умисне вбивство з кваліфікуючими ознаками (ч. 2 ст. 115),

Об’єктом злочину є життя особи.

Початком життя вважається початок фізіологічних пологів. Кінцевим моментом життя визнається настання фізіологічної смерті, коли внаслідок повної зупинки серця і припинення постачання клітинам кисню відбувається незворотний процес розпаду клітин центральної нервової системи і смерть мозку.

Самогубство, тобто заподіяння смерті самому собі, як і готування до самогубства та замах на самогубство, не є кримінально караними діяннями. Проте наявність прохання або згоди потерпілого на позбавлення його життя не звільняє того, хто це вчинив, від кримінальної відповідальності за умисне вбивство. В Україні медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань.

Об’єктивна сторона злочину характеризується;

  • діянням – посяганням на життя іншої особи;
  • наслідками у вигляді фізіологічної смерті потерпілого;
  • причинним зв’язком між вказаними діянням та наслідками.

Суспільно небезпечне діяння при вбивстві може проявитися у дії або бездіяльності. Найчастіше умисне вбивство вчиняється шляхом дії, спрямованої на порушення функцій чи анатомічної цілісності життєво важливих органів іншої людини.

Необхідними умовами кваліфікації протиправного заподіяння смерті іншій особі у формі бездіяльності за ст. 115 є обов’язок винного турбуватися про потерпілого та наявність у нього можливості не допустити настання його смерті (наприклад, батьки з метою позбавити немовля життя тривалий час не годують його, медичний працівник з тією ж метою не виконує свої професійні обов’язки щодо хворого).

Кримінальне правопорушення вважається закінченим з моменту настання фізіологічної смерті потерпілого.

Суб’єктом злочину є осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла 14- річного віку.

Суб’єктивна сторона умисного вбивства характеризується виною у формі умислу.

Мотив і мета злочину підлягають з’ясуванню, оскільки у ряді випадків вони є кваліфікуючими ознаками цього злочину.

Ч. 2 ст. 115 передбачає відповідальність за кваліфіковані види умисного вбивства, Для кваліфікації умисного вбивства за ч. 2 ст. 115 необхідно встановити хоча б одну ознаку, передбачену ч. 2 ст. 115. Якщо в діях винної особи таких ознак вбачається декілька. то всі вони мають отримувати самостійну правову оцінку за відповідним пунктом ч. 2 ст. 115. При цьому слід мати на увазі, що у певних випадках кваліфікація умисного вбивства одночасно за декількома пунктами ч. 2 ст. 115 виключається.

Кваліфікуючими ознаками злочину є умисне вбивство:

  • двох або більше осіб – якщо дії винного охоплювалися єдиним умислом і були вчинені, як правило, одночасно;
  • малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності – має місце тоді, коли смерть умисно і протиправно заподіюється дитині, якій на момент позбавлення її життя не виповнилося 14 років, або жінка завідомо для винного дійсно знаходилась у стані вагітності;
  • заручника, або викраденої людини – заручником є особа, яку захоплює або утримує інша особа, погрожуючи при цьому її вбити, спричинити тілесні ушкодження, вчинити інші насильницькі дії або продовжувати утримувати далі;
  • вчинено з особливою жорстокістю – умисне вбивство визнається вчиненим з особливого жорстокістю, коли винний усвідомлював, що завдає потерпілому особливі страждання шляхом глумління, тортур, мордування, мучення, у т.ч. з використанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю тощо. До особливо жорстокого способу умисного вбивства належить також заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які завідомо для винного завдавали потерпілому особливих страждань;
  • вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб – має місце тоді, коли винний, здійснюючи умисел на позбавлення життя певної особи, усвідомлював, що застосовує спосіб вбивства, небезпечний для життя не тільки однієї людини. При цьому небезпека для життя інших людей має бути реальною. У випадку, коли при умисному вбивстві людини заподіяно тілесні ушкодження також іншим особам, дії винного слід кваліфікувати за п. 5 ч. 2 ст. 115 та відповідними статтями Особливої частини КК, що передбачають відповідальність за умисне спричинення тілесних ушкоджень. Якщо при умисному вбивстві, вчиненому способом, небезпечним для життя багатьох осіб, позбавлено життя кількох з них, вчинене слід кваліфікувати за п. п. 1 і 5 ч. 2 ст. 115;
  • з корисливих мотивів – має місце у разі, коли винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати у зв’язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, цінними паперами, майном), одержати або зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків (одержати спадщину, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої матеріальної вигоди;
  • з хуліганських мотивів – є умисне вбивство, вчинене на ґрунті явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, атак само умисне вбивство без будь-якої причини чи з використанням малозначного приводу;
  • особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку – має місце тоді, коли позбавлення життя потерпілого здійснюється з метою перешкодити правомірній діяльності особи у зв’язку з виконанням нею свого службового або громадського обов’язку або із помсти за таку діяльність;
  • з метою приховати інше правопорушення або полегшити його вчинення – має місце за наявності в діях винної особи, спрямованих на позбавлення життя іншої особи, зазначеної мети;
  • поєднане із зґвалтуванням або сексуальним насильством;
  • вчиненим на замовлення – є умисне позбавлення життя потерпілого, здійснене особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник – вчинити або не вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру;
  • вчиненим за попередньою змовою групою осіб – якщо у позбавленні життя потерпілого брали участь за попередньою домовленістю як співвиконавці 2 і більше осіб;
  • вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116- 118 КК, підлягає кваліфікації за п. 13 ч. 2 ст. 115, якщо судимість особи за раніше вчинене умисне вбивство не знята чи не погашена в установленому порядку та на момент вчинення наступного умисного вбивства не спливли строки давності притягнення до кримінальної відповідальності.
  • з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

Згідно ст. 116 ККУ умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, зумовленому жорстоким поводженням, або таким, що принижує честь і гідність особи, а також за наявності системного характеру такого поводження з боку потерпілого, – карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини.

Стаття 117 ККУ пом’якшує відповідальність не за всяке вбивство матір’ю своєї дитини, а лише за вбивство дитини під час пологів або відразу після пологів. Основною причиною визнання злочину, що розглядається, вбивством за пом’якшуючих обставин є особливий психічний і фізичний стан жінки в період пологів або відразу після них, який послаблює її спроможність керувати своїми діями.

Законодавець обмежує вчинення даного злочину певним проміжком часу, який є нетривалим і визначається в кожному конкретному випадку. Вбивство матір’ю своєї дитини через такий час після пологів, коли вже не можна говорити про особливий стан жінки, яка перенесла пологовий процес, не дає підстав для застосування ст. 117 КК.

Об’єктом злочину є життя новонародженої особи.

Потерпілим від цього злочину може бути лише власна новонароджена дитина матері.

Об’єктивна сторона злочину характеризується:

  • діями — посяганням на життя іншої новонародженої дитини;
  • наслідками у вигляді її смерті;
  • причинним зв’язком між зазначеними діями та наслідком;
  • часом і певною обстановкою — це діяння може бути вчинено лише під час пологів або відразу після пологів.

Суб’єктом     злочину може бути лише мати потерпілої дитини, яка є осудною і на момент вчинення злочину досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом.

Психічне ставлення особи при вчиненні цього злочину характеризують такі особливості:

  • його вчинення обумовлене емоційною напругою, викликаною вагітністю і пологами та психічними процесами, що їх супроводжували (зокрема сімейним конфліктом, подружньою зрадою, матеріальними та іншими соціально-побутовими негараздами);
  • тимчасовий психічний розлад послаблює здатність матері усвідомлювати свої дії та керувати ними, у зв’язку з чим вона є обмежено осудною.

Якщо умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини вчинено із заздалегідь обдуманим умислом, у т.ч. за взаємною згодою подружжя, вчинене слід кваліфікувати за п. 2 ч. 2 ст. 115, а за наявності підстав — і за іншим пунктом ч. 2 цієї статті.

Згідно ст. 118 умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, а також у разі перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, – карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

Вбивство через необережність (ст. 119 ККУ)

Об’єктом злочину є життя особи.

Об’єктивна сторона злочину характеризується:

  • діянням – посяганням на життя іншої людини;
  • наслідками у вигляді її смерті;
  • причинним зв’язком між вказаними діянням і наслідками.

Суб’єкт злочину загальний.

З суб’єктивної сторони злочин характеризується необережністю: злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю.

Вбивство через необережність слід відмежувати від випадкового заподіяння смерті (казусу), коли особа, що заподіяла смерть потерпілому, не передбачала настання смерті потерпілого від своїх дій (бездіяльності) і за обставинами справи не повинна була або не могла цього передбачати.

Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 119) є вбивство через необережність двох або більше осіб.

Відповідальність за тілесні ушкодження різної ступені тяжкості.

КК України розрізняє тілесні ушкодження трьох ступенів:

  • тяжке;
  • середньої тяжкості;
  • легке.

Характер і ступінь тілесних ушкоджень на практиці визначаються за результатами судово-медичної експертизи, на підставі передусім відповідних положень КК України (статті 121, 122, 123, 124 і 125) і Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом МОЗ України від 17 січня 1995 р. № 6.

Тілесні ушкодження — це протиправне і винне порушення анатомічної цілості тканин, органів потерпілого та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів.

Безпосереднім об’єктом цих злочинів є суспільні відносини, що охороняють здоров’я особи.

Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 ККУ)

Відповідно до ч. 1 ст. 121 КК, тяжке тілесне ушкодження – це тілесне ушкодження:

  • небезпечне для життя в момент заподіяння або таке, що спричинило;
  • втрату будь-якого органа чи його функцій;
  • психічну хворобу;
  • інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину;
  • переривання вагітності;
  • непоправне знівечення обличчя.

Зміст кожної з перелічених ознак тяжкого тілесного ушкодження розкритий у відповідних пунктах (пункти 2.1.2 – 2.1.8) названих вище Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Небезпечними для життя є ушкодження, що в момент заподіяння (завдання) чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і котрі без надання медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю.

Ушкодження, які є небезпечні для життя:

  • проникаючі поранення черепа, хребта, грудної клітки, черевної порожнини (зокрема й без ушкодження внутрішніх органів);
  • переломи кісток черепа (крім кісток скелету обличчя);
  • відкриті переломи довгих трубчатих кісток;
  • ушкодження, що потягли крововилив з шоком або колапсом;
  • термічні опіки ІІІ-IV ступеня з враженням 15 % поверхні тіла;
  • опіки II ступеня, які потягли враження понад 30 % поверхні тіла та ряд інших.

Факт заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя, має бути оцінений із урахуванням спрямованості умислу винної особи. Якщо буде встановлено, що винний бажав смерті потерпілого, тобто діяв із прямим умислом на вбивство, але смерть не настала з незалежних від його волі причин, вчинене кваліфікується як замах на умисне вбивство, а не як умисне тяжке тілесне ушкодження.

За ознакою втрати будь-якого органу чи його функцій тяжким визнається ушкодження не за загрозою для життя, а за кінцевим результатом і наслідками. Під органом розуміють частину людського організму, що виконує одну чи кілька функцій, котрі мають суттєве значення для життєдіяльності всього організму. У Правилах йдеться про втрату зору, слуху, мовлення, руки, ноги і репродуктивної здатності.

Закінченим цей злочин є: у разі визнання умисного тілесного ушкодження тяжким за ознакою його небезпечності для життя в момент заподіяння – з моменту вчинення такого діяння (формальний склад); у всіх інших випадках – із моменту настання наслідків, зазначених у ч. 1 ст. 121 КК (матеріальний склад).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, що досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується виною у формі умислу (прямого чи непрямого).

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК).

З об’єктивної сторони цей злочин передбачає такі ознаки:

  • діяння (дії чи бездіяльності);
  • наслідки у вигляді середньої тяжкості тілесного ушкодження;
  • причинно-наслідковий зв’язок між зазначеними діянням і наслідками.

Виходячи з ч. 1 ст. 122 КК, умисним середньої тяжкості тілесним ушкодженням є умисне тілесне ушкодження, яке:

  • не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у ст. 121 КК, але
  • таке, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

Тривалий розлад здоров’я виявляється в порушенні функцій будь-якого органу. Правила відносять до такого розладу послаблення функцій органів зору, слуху, язика, ноги, руки тощо. Стаття 122 КК застосовується лише за умови, що порушення функцій будь-якого органу було тривалим. Відповідно до Правил під тривалим слід розуміти розлад здоров’я строком понад 3-х тижнів (більш ніж 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину слід розуміти втрату загальної працездатності від 10 до 33 %.

Стійка втрата працездатності на одну третину або більше є ознакою тяжкого тілесного ушкодження та її спричинення в результаті умисного тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ст. 121 КК.

Втрата загальної працездатності до 10 % визнається незначною втратою працездатності і є ознакою умисного легкого тілесного ушкодження, відповідальність за яке встановлено ч. 2 ст. 125 КК.

Відсоток втрати працездатності визначається судово-медичною експертизою.

Злочин є закінченим з моменту настання наслідків, зазначених у ч. 1 ст. 122 КК.

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, що досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона – умисел.

Умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК).

З об’єктивної сторони умисні легкі тілесні ушкодження бувають двох видів:

  • легке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 125 КК) – ушкодження, що має незначні скороминучі наслідки, тривалістю не більш як шість днів (синець, подряпина тощо);
  • легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК).

Короткочасним слід вважати розлад здоров’я тривалістю понад 6 днів, але не більш 3 тижнів (21 день).

Під незначною стійкою втратою працездатності слід розуміти втрату загальної працездатності до 10 %.

Злочин є закінченим з моменту настання наслідків, зазначених відповідно у частинах 1 чи 2 ст. 125 КК.

Суб’єкт злочину – загальний.

Суб’єктивна сторона злочину передбачає встановлення вини у формі прямого чи непрямого умислу. Якщо умисел винного було спрямовано на заподіяння тяжких тілесних чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а внаслідок його дій потерпілому було заподіяно лише легкі тілесні ушкодження, вчинене кваліфікується за спрямованістю умислу – за відповідними частинами статей 15 і 121 або 122 КК.

Стаття 126 ККУ передбачає відповідальність за побої і мордування – умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень. Кваліфікуючі ознаки: ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або з метою залякування потерпілого чи його близьких, або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

Стаття 126-1 ККУ передбачає відповідальність за домашнє насильство, тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи (Кодекс доповнено статтею 126-1 06.12.2017)

Стаття 127 ККУ передбачає відповідальність за катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб. Кваліфікуючі ознаки: ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

Відповідальність за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби та за інші злочини, пов’язані з ВІЛ чи іншими невиліковними інфекційними хворобами. (ст. 130 ККУ)

Синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) – це особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті.

Об’єктом кримінального правопорушення виступають життя і здоров’я людини.

Об’єктивна сторона кримінального правопорушення виражається у: 1) свідомому поставленні іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що е небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130); 2) зараженні Іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2 ст. 130); 3) умисному зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч.3 ст. 130).

До ВІЛ-інфікованих, тобто осіб, в організмі яких виявлено вірус імунодефіциту людини, належать як особи без клінічних проявів хвороби (носії ВІЛ), так і хворі на СНІД. ВІЛ вражає імунну систему людини, покликану захищати її від інфекційних та інших хвороб. В організмі особи, хворої на СНІД як кінцевої стадії ВІЛ-інфекції відбуваються глибокі патологічні зміни, які роблять людину беззахисною від різноманітних хвороб, у т.ч. тих, які в звичайних умовах не становлять небезпеки для життя.

Взагалі до інфекційних хвороб належать розлади здоров’я людей, які виникають внаслідок зараження живими збудниками (вірусами, бактеріями, гельмінтами, іншими патогенними паразитами), передаються від заражених осіб здоровим і мають властивість масового поширення. Законодавство про охорону здоров’я не вживає поняття невиліковно? інфекційної хвороби. Однак виділяють особливо небезпечні інфекційні хвороби, тобто хвороби, які характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров’я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення. Крім СНІДу, це чума, холера, хвороба Марбург, гарячка Ебола, туберкульоз, кримська гарячка, хвороба Лайма тощо.

Свідоме поставлення іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ може полягати, зокрема, у здійсненні без застосування запобіжних засобів статевих контактів, наданні донором – ВІЛ-інфікованою особою своєї крові або тканин, недотриманні профілактичних заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції (наприклад, спільне використання нестерилізованих шприців для ін’єкцій наркотичних засобів).

Чинне законодавство покладає на ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД такі обов’язки: а) вживати заходів щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції, запропонованих закладами охорони здоров’я;

б) повідомити осіб, які були з ними у статевих контактах, до виявлення факту інфікованості про можливість їх зараження; в) відмовитися від донорства крові, її компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тканин для використання їх у медичній практиці.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130, належить до формальних складів і визнається закінченим з моменту вчинення дій, які створюють реальну небезпеку зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Для притягнення особи до відповідальності за ч. 1 ст. 130 не має значення те, чи знав потерпілий про хворобу винної особи, чи погоджувався він на вчинення щодо нього дій, які ставлять у небезпеку зараження вірусом невиліковної інфекційної хвороби.

На кваліфікацію за ч. 2 ст. 130 не впливає те, в який конкретно спосіб потерпілого заражено вірусом невиліковної інфекційної хвороби. Даний злочин вважається закінченим з моменту фактичного зараження ВІЛ-інфекцією або іншим вірусом. Для визнання злочину закінченим не має значення те, було потерпілого лише ВІЛ-інфіковано або він фактично захворів на СНІД.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, яке сталося внаслідок зґвалтування потерпілої особи або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, охоплюється ч. 4 ст. 152 або ч. 4 ст. 153 (за ознакою спричинення особливо тяжких наслідків) і додаткової кваліфікації за ст. 130 не потребує. Якщо зараження вказаним вірусом сталося в результаті вчинення інших злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканості. вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 130 і, зокрема, ст. ст. 155 або 156.

Суб’єкт злочину – осудна особа, якій виповнилось 16 років, що хворіє на невиліковну інфекційну хворобу (у т.ч. ВІЛ-інфікований) і знає про це.

Особі, в якої, за даними медичного огляду, виявлено ВІЛ-інфекцію, повідомляється про це працівником закладу охорони здоров’я, в якому проведено огляд, з урахуванням вимог законодавства щодс конфіденційності зазначеної інформації. Одночасно ВІЛ-інфікованому повідомляється про необхідність дотримання певних профілактичних заходів, про гарантії дотримання прав і свобод ВІЛ- інфікованих, а також про кримінальну відповідальність за свідоме поставлення у небезпеку зараження та зараження інших осіб вірусом імунодефіциту людини.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130, характеризується непрямим умислом або злочинною самовпевненістю. Вчинення з прямим умислом дій, спрямованих на те, щоб заразити іншу особу вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що е небезпечною для життя людини, якщо фактичне зараження не відбулося, слід розцінювати як замах і кваліфікувати за ст. 15, ч. 4 ст. 130.

Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, є зараження: 1) двох або більше осіб, 2) неповнолітнього (ч. З ст. 130).

Відповідальність за зараження венеричною хворобою, незаконне проведення аборту, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває у небезпечному для життя стані, ненадання допомоги хворому медичним працівником.

Відповідальність за зараження венеричною хворобою (ст. 133 ККУ)

Суспільна небезпека злочину полягає у заподіянні шкоди здоров’ю людини, негативному впливі на репродуктивне здоров’я нації та генофонд. Венеричні захворювання здатні викликати тяжкі наслідки, зокрема безпліддя та психічні розлади, а також патологічні зміни у розвитку дітей. Особи, які є їх носіями, підлягають обов’язковому медичному нагляду і лікуванню. Особи, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями, зобов’язані: вживати рекомендованих медиками заходів для запобігання поширенню інфекційних хвороб і виконувати вимоги щодо порядку та умов лікування, проходження медичних оглядів та обстеження.

Об’єкт кримінального правопорушення – здоров’я людини.

Об’єктивна сторона кримінального правопорушення полягає у зараженні іншої особи венеричною хворобою.

До венеричних хвороб належать інфекційні захворювання, які передаються переважно статевим шляхом і вражають передусім органи сечостатевої системи. Це, зокрема, сифіліс (люес), гонорея (трипер), м’який шанкр, паховий лімфогранулематоз (четверта венерична хвороба), трихомоніаз, цитомегаловірус, токсоплазмоз, уреаплазмоз. Такі обставини, як вид венеричної хвороби, тяжкість розладу здоров’я, методи і тривалість лікування, можливість повного одужання, на кваліфікацію ст. 133 не впливають і враховуються при призначенні покарання.

Способи зараження іншої особи венеричною хворобою можуть бути різними і залежать від її виду: статеві зносини, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, поцілунки, порушення правил гігієни у побуті, сім’ї чи на роботі (наприклад, спільне користування посудом, постільною білизною, шприцами для Ін’єкцій ліків або наркотичних засобів) тощо. Згода потерпілої особи на зараження її венеричною хворобою не виключає відповідальності за ст. 133. Самозараження венеричною хворобою (скажімо, введення собі відповідної ін’єкції) може тягнути кримінальну відповідальність лише у разі, коли воно є способом вчинення певного злочину (наприклад, передбаченого ст. 335).

Якщо в результаті венеричної хвороби для здоров’я потерпілого настали шкідливі наслідки, зазначені у ст. ст. 121, 122 або 125, вчинене охоплюється коментованим складом злочину і додаткової кваліфікації за статтями КК про відповідальність за тілесні ушкодження не потребує. Зараження потерпілого вірусом невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, слід кваліфікувати за ст. 130.

Ухилення від обстеження осіб, щодо яких є достатні дані про те, Що вони хворі на венеричну хворобу, або ухилення від лікування осіб, які були у контакті з хворими на венеричну хворобу і потребують профілактичного лікування, продовжуване після попередження, зробленого їм органами охорони здоров’я, тягне адміністративну відповідальність (ст. 45 КУпАП).

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу. При цьому слід враховувати наявність у таких захворюваннях інкубаційного періоду (прихованоі стадії) різної тривалості, а також те, що передача особі мікробів – носіїв венеричної хвороби в силу індивідуальних особливостей організму конкретної людини може і не потягти за собою реального розладу й здоров’я.

Суб’єкт злочину спеціальний. Це особа, яка досягла 16-річного віку. хворіє венеричною хворобою і знає про наявність у неї цієї хвороби. Про факт знання особи про своє захворювання можуть свідчити різноманітні обставини – медичний висновок, застереження лікувальної установи, власний досвід особи, звернення її до медичної літератури тощо.

Зараження венеричною хворобою, яке стало результатом неналежного виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків (наприклад, лікарем-гінекологом під час проведення медичних оглядів пацієнтів або внаслідок переливання потерпілому зараженої крові), слід кваліфікувати за ст. 140.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим чи непрямим умислом або злочинною самовпевненістю.

Зараження венеричною хворобою особою, яка не знала про наявність у неї такої хвороби, але у даній ситуації могла і повинна була передбачати настання відповідних суспільно небезпечних наслідків (злочинна недбалість), може бути кваліфіковане за ст. 128.

Кваліфікуючими ознаками злочину є: 1) вчинення його особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою; 2) зараження двох або більше осіб або неповнолітнього (ч. 2 ст. 133), а особливо кваліфікуючою ознакою – спричинення цим злочином тяжких наслідків (ч. З ст. 133).

Незаконне проведення аборту або стерилізації (ст. 134 ККУ)

Протиприродне переривання вагітності може бути патологічним або штучним. У свою чергу, штучний аборт поділяється на правомірний та незаконний, у т.ч. кримінально караний. Суспільна небезпека злочину, передбаченого ст. 134, визначається тим, що це діяння може супроводжуватись різними ускладненнями – кровотечами, сепсисом, безпліддям, психічними аномаліями, смертю тощо.

Об’єктом злочину є здоров’я вагітної жінки.

З об’єктивної сторони злочину полягає в діях, які виражаються у: 1) проведенні аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти (ч. 1 ст. 134); 2) незаконному проведенні аборту, якщо воно спричинило: а) тривалий розлад здоров’я; б) безплідність; в) смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134).

Проведення аборту – це протиправне штучне переривання вагітності жінки за наявності її згоди на проведення операції. Відповідальність за ст. 134 настає і у тому разі, коли жінка погоджується на переривання вагітності під впливом погроз з боку інших осіб. Особи, які не лише примушують жінку до штучного переривання вагітності, а й сприяють незаконному проведенню аборту (наприклад, надають приміщення, інструменти або заздалегідь обіцяють приховати сліди злочину), мають притягуватись до відповідальності за ч. 5 ст. 27, ст. 134 як пособники. Для встановлення факту передчасного переривання вагітності провадиться судово-медична експертиза.

Переривання вагітності без згоди потерпілої внаслідок застосованого до неї фізичного насильства (скажімо, в результаті нанесення їй удару чи побоїв) залежно від форми вини та інших обставин справи може бути кваліфіковане за ст. ст. 121, 128 або 140. Інші способи штучного переривання вагітності можуть бути різними (механічний, операційний, токсичний, вакуум-аспіраторний тощо), на кваліфікацію за ст. 134 не впливають і враховуються при призначенні покарання.

Заподіяння смерті плоду людини після того, як почались фізіологічні роди і з’явилась можливість безпосереднього фізичного впливу на тіло дитини, є не абортом, а вбивством. Позбавлення життя дитини, яка опинилася поза утробою матері внаслідок передчасних родів або нещасного випадку, також слід розцінювати як вбивство. Не виключається кваліфікація вчиненого за сукупністю злочинів – як незаконне проведення аборту та вбивство.

Відповідно до законодавства штучне переривання вагітності від 12 до 28 тижнів у невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю хворої жінки, здійснюється особою, яка має спеціальну медичну освіту, без згоди хворої або її законних представників на медичне втручання.

Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, у будь-якому разі визнається незаконним. Аборт, вчинений особою із спеціальною медичною освітою, тягне відповідальність за ч. 2’ст. 134 за наявності двох умов:11) його незаконності; 2) спричинення тривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої. Дані наслідки щодо проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти; відіграють роль кваліфікуючих ознак.

Аборт визнається нєзаконним, якщо він, зокрема, здійснюється:

  1. за наявності медичних протипоказань переривання вагітності незалежно від її строку (гостра і підгостра гонорея, гострі і підгострі запальні процеси будь-якої локалізації, гострі інфекційні захворювання); 2) не у спеціально акредитованих закладах охорони здоров’я – пологових будинках, лікарнях, де є гінекологічні загальнохірургічні відділення, жіночих консультаціях тощо (наприклад, у домашніх умовах, службових приміщеннях, непрофільних медичних закладах); 3) за допомогою недозволених або заборонених засобів чи способів; 4) при вагітності від 12 до 28 тижнів, якщо відсутні соціальні і медичні показання, за наявності яких дозволяється штучне переривання вагітності у-такі строки; 5) при вагітності понад 28 тижнів, якщо її переривання не було зумовлене станом крайньої необхідності.

До соціальних показань переривання вагітності віднесені, зокрема, наявність трьох і більше дітей, розлучення під час вагітності, смерть чоловіка під час вагітності, вагітність внаслідок зґвалтування, наявність у жінки дитини-інваліда. Тривалість вагітності визначається від першого дня останнього нормального менструального циклу. Строк вагітності визначається у повних днях чи повних тижнях.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 134, вважається закінченим з моменту фактичного переривання вагітності. При цьому факт вилучення плоду, який не здатен більше розвиватись, з організму матері не має значення для визнання злочину закінченим. Якщо особа вчинила всі дії, які з її погляду були необхідними для переривання вагітності {зробила ін’єкцію, здійснила хірургічне втручання тощо), однак вагітність перервати не вдалося, вчинене слід кваліфікувати за ст. 15, ч. І ст. 134.

Злочин, передбачений ч. 2 ст. 134, вважається закінченим з моменту настання певних суспільне небезпечних наслідків – тривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої. Смерть вагітної жінки може настати як під час незаконного проведення аборту, так і після закінчення операції.

Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 134, є особа, яка досягла 1б-річного віку і не має спеціальної медичної освіти. Це можуть бути: 1) лікарі, тобто особи, які отримали вищу медичну освіту, однак не мають спеціальної медичної підготовки і за характером своєї професійної діяльності не уповноважені на проведення операцій штучного переривання вагітності (наприклад, лікарі-стоматологи, окулісти); 2) особи середнього медичного персоналу (медичні сестри, акушерки, фельдшери тощо) або студенти медичних навчальних закладів; 3) особи, які не мають жодного відношення до медицини. КК не передбачає відповідальності жінки за штучне переривання своєї вагітності. Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 134, крім зазначених категорій осіб, можуть виступати особи, які мають спеціальну медичну освіту, тобто лікарі, акушери-гінекологи.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 134, характеризується прямим умислом. Психічне ставлення до суспільне небезпечних наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 134, є необережним (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість). За наявності непрямого умислу до смерті, безплідності або тривалого розладу здоров’я дії винного потрібно кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ч. 2 ст. 134 і відповідною статтею розділу II Особливої частини КК (наприклад, ст. ст. 115, 121, 122). У разі, коли тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої сталися внаслідок проведення аборту, який здійснювався на законних підставах лікарем з профільною медичною підготовкою, за наявності підстав вчинене слід кваліфікувати за ст. 140.

Залишення в небезпеці

Згідно ст. 135 ККУ передбачає відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан. Кваліфікуючими ознаками є: ті самі дії, вчинені матір’ю стосовно новонародженої дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані. Особливо кваліфікуючі: діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили смерть особи або інші тяжкі наслідки.

Ненадання допомоги особі, яка перебуває у небезпечному для життя стані (ст. 136 ККУ)

Об’єкт злочину є життя і здоров’я особи.

З об’єктивної сторони злочину може набувати таких форм:

1) ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження; 2) неповідомлення належним установам чи особам про знаходження іншої особи в небезпечному для життя стані, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження. Обов’язковою ознакою злочину є причинний зв’язок між бездіяльністю винного і наслідками у вигляді настання тяжкого тілесного ушкодження.

З суб’єктивної сторони злочин характеризується непрямим умислом до бездіяльності і необережністю до наслідків у вигляді тяжких тілесних ушкоджень. Ставлення винної особи до бездіяльності, передбаченої ч. 2 ст. 136, характеризується тільки прямим умислом, а ставлення до наслідків, передбачених ч. 3 ст. 136, – тільки необережністю.

Обов’язок подавати невідкладну допомогу особам, які перебувають у загрозливому для їх життя і здоров’я стані, закон загалом покладає на всіх громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Тому суб’єктом є будь-які осудні і такі, що досягли 16 років, особи, крім: 1) медичних працівників; 2) службових осіб, на яких законом чи іншим нормативним актом покладено обов’язок надавати допомогу особам, що перебувають в небезпечному для життя стані; 3) інших осіб, які зобов’язані за законом чи іншим нормативним актом, а також цивільно-правовим договором надавати допомогу вказаним особам. Відповідальність цих осіб за ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, настає, відповідно, за ст. 139, або за ст. ст. 284, 364 чи 426, або за ст. 135.

Кваліфікованими видами злочину є: 1) ненадання допомоги малолітньому, який перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу; 2) неповідомлення належним установам чи особам про перебування дитини в небезпечному для життя стані (ч. 2 ст. 136). Про зміст поняття малолітній див. коментар до ст. 135. Дитиною визнається особа, яка не досягла 18-річного віку.

Ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 ККУ)

Об’єктом злочину є життя і здоров’я людини.

Потерпілим від злочину є хворий. Це, зокрема, інвалід, особа, яка отримала серйозну травму або перебуває в іншому явно хворобливому стані.

З об’єктивної сторони злочин виражається у бездіяльності: медичний працівник, який відповідно до встановлених правил зобов’язаний надавати допомогу хворому, без поважних причин не робить цього.

Диспозиція ст. 139 має описово-бланкетний характер, у зв’язку з чим для вирішення питання про наявність або відсутність цього складу злочину слід звертатись до нормативних актів, які регулюють порядок надання медичної допомоги.

Відповідного до законодавства медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані надавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу, а також безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях (стихійні лиха, катастрофи, епідемії, забруднення довкілля тощо), а медичні працівники, крім цього, – і при гострих захворюваннях. Медична допомога у невідкладних та екстремальних ситуаціях забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форми власності.

Вважається злочин закінченим з моменту ненадання допомоги хворому медичним працівником.

Суб’єкт злочину спеціальний. Це медичні працівники незалежно від того, яку спеціальну освіту, середню або вищу, вони мають (лікарі, медичні сестри, фельдшери тощо, у т.ч. працівники служби. швидкої медичної допомоги та державної служби медицини катастроф), у якому закладі охорони здоров’я вони працюють або займаються медичною практикою як різновидом підприємницької діяльності.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Відповідальність за ст. 139 виключається, якщо медичний працівник сумлінно помилявся у питанні про стан хворого і можливість настання тяжких наслідків. Психічне ставлення до наслідків, вказаних у ч. 2 ст. 139, є необережним.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 139) є спричинення смерті або інших тяжких наслідків. До інших тяжких наслідків слід відносити, наприклад, заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

ОСОБЛИВОСТІ ТАКТИКИ ПРОВЕДЕННЯ ОКРЕМИХ  СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ ) ДІЙ ПІД РОЗСЛІДУВАННЯ ВБИВСТВ

 

Огляд місця події.

Огляд місця події є невідкладною слідчою дією, особливості якої у кримінальних провадженнях про вбивства визначаються специфічністю центрального об’єкта огляду, яким виступають труп людини й відповідні сліди (рани, кров, мікрочастинки тканин і внутрішніх органів тощо). Це впливає як на послідовність дій слідчого та спеціалістів, так і на їх зміст. Слід звернути увагу, що в огляді трупа обов’язковою є участь судово-медичного експерта. Якщо його неможливо викликати, запрошується лікар (ст. 238 КПК України). Безпосереднє сприйняття даних, одержуваних у процесі огляду місця події, позитивно позначається на формуванні внутрішнього переконання, на висуненні та перевірці версій, тому слідчому необхідно особисто побачити обстановку, речові докази, предмети, сліди та документи на місці події, а не сприймати таку інформацію із слів інших осіб.

Під час огляду місця події з’ясовуються такі питання:

  • що саме сталося: вбивство, самогубство або нещасний випадок;
  • час вчинення вбивства, а також проміжок часу, протягом якого злочинець перебував на місці події;
  • місце вчинення злочину (чи відбулося вбивство там, де було виявлено труп потерпілого);
  • ким є потерпілий, які дані характеризують його особу;
  • хто вчинив вбивство (одна людина або декілька), які дані характеризують особу злочинця;
  • спосіб вбивства, які знаряддя використали злочинці;
  • мотиви й мета злочину;
  • шляхи приходу й відходу злочинців із місця події;
  • шляхи підходу потерпілого до місця події;
  • які сліди залишилися на місці події (у тому числі предмети або їх частини, залишені злочинцем);
  • предмети, забрані злочинцями з місця події;
  • сліди, які ймовірно могли залишитися на злочинцях (кров, частинки ґрунту тощо).

Під час огляду трупа на місці події слід виявити та зафіксувати такі факти:

  • місце виявлення трупа та розташування його відносно навколишніх предметів;
  • розташування трупа відносно об’єктів і слідів, із ним взаємопов’язаних (знаряддя злочину, сліди крові);
  • поза трупа, положення кінцівок, наявність різних слідів і предметів на трупі та під ним;
  • стан одягу на трупі, наявність слідів на одязі, особливі прикмети;
  • наявність і характер тілесних ушкоджень;
  • наявність трупних явищ.

Труп слід сфотографувати так, щоб зазначена інформація знайшла відображення на фотознімках.

Огляд місця події у кримінальних провадженнях про неочевидні вбивства є досить складним, особливо в тих випадках, коли необхідно оглянути велику територію, якщо існує небезпека зникнення слідів під впливом погодних умов або є два й більше трупів. Тому доцільно залучати до проведення цієї слідчої (розшукової) дії співробітників оперативного підрозділу. Спільна робота під час огляду місця події має розподілятися відповідно до конкретних завдань огляду, що стоять перед слідчим та органом дізнання. Слідчий повністю відповідає за його перебіг, результативність і якість. До завдань слідчого належать виявлення, сприйняття, вивчення й фіксація стану, властивостей та ознак матеріальних об’єктів, знайдених на місці події, з метою з’ясування характеру події, особи злочинця, мотивів злочину й інших обставин, які треба встановити.

Співробітники оперативного підрозділу сприяють у виконанні вказаної слідчої (розшукової) дії, але при цьому одним із головних завдань їх діяльності є організація та проведення необхідних негласних слідчих (розшукових) дій             за дорученням слідчого щодо перевірки тієї інформації, яка встановлюється             під час огляду, а також збір інших даних для розкриття злочину. До таких заходів слід віднести організацію переслідування, загороджувальні та розшукові дії, застосування службово-розшукового собаки, подвірні обходи, встановлення можливих шляхів приходу й відходу злочинця, обстеження та прочісування району, прилеглого до місця події. Співробітники оперативного підрозділу  допомагають слідчому проводити і власне огляд місця події.              Вони, як правило, надають допомогу у виявленні слідів і речових доказів, а також виконують одиничні вказівки та доручення слідчого, безпосередньо пов’язані з проведенням огляду. Обмін інформацією, одержуваною в процесі огляду місця події, є однією з найважливіших умов ефективності взаємодії слідчого й оперативного підрозділу на цьому етапі розслідування кримінального провадження.

Проведення судово-медичної експертизи.

У кримінальних провадженнях про вбивства судово-медична експертиза може бути проведена стосовно:

  • трупа або його частин;
  • речових доказів;
  • живих осіб.

Судово-медична експертиза трупа призначається для вирішення таких основних питань:

  • які тілесні ушкодження є на трупі, якими є їх кількість, характер і локалізація;
  • яке з тілесних ушкоджень стало безпосередньою причиною смерті;
  • час настання смерті;
  • послідовність заподіяння тілесних ушкоджень;
  • які з тілесних ушкоджень є прижиттєвими, а які – посмертними;
  • які особливості має знаряддя, яким були заподіяні тілесні ушкодження;
  • в якому положенні перебував потерпілий під час заподіяння тілесних ушкоджень, зокрема смертельного;
  • чи є в ранах мікрочастинки сторонніх речовин;
  • чи не перебував потерпілий у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння.

У разі судово-медичного дослідження розчленованого трупа додатково ставляться запитання, обумовлені фактом розчленування й необхідністю встановлення особистості потерпілого:

  • чи є виявлені частини частинами одного трупа або різних;
  • якими є стать, вік, зріст потерпілого;
  • чи є особливі прикмети (шрами, татуювання, наслідки перенесених травм чи захворювань), які можливо використати для ідентифікації особи;
  • якими є особливості знаряддя, яким було здійснено розчленування трупа (чи не залишились на його кістках і тканинах сліди, придатні для ідентифікації знаряддя);
  • чи має спосіб розчленування трупа особливості, які вказують на фахові навички злочинця.

Судово-медична експертиза речових доказів призначається стосовно предметів і документів зі слідами біологічного походження. Зокрема, об’єктами дослідження можуть виступати:

  • одяг і взуття підозрюваного та потерпілого;
  • предмети, які могли бути знаряддям вбивства;
  • документи зі слідами крові, слини, сперми тощо;
  • зразки речовин, вилучених з місця події;
  • волосся, нігті, мікрочастинки тканин тіла.

На вирішення експерта ставляться такі запитання:

  • чи є на об’єкті сліди біологічного походження (сліди крові, слини, сперми тощо);
  • чи є ця речовина слідами крові (сперми) людини або тварини;
  • чи є ці волокна волоссям людини або шерстю тварини;
  • чи є ці частинки частинками тіла людини (зокрема її внутрішніх органів);
  • чи виділила їх конкретна особа (для вирішення цього завдання може бути використана методика дослідження ДНК);
  • яким міг бути механізм утворення слідів крові (бризки фонтануючої крові, від удару, під час руху тощо).

За слідами крові, зокрема, можуть бути встановлені механізм дій вбивці й поведінка потерпілого під час вчинення злочину. Для цього, крім об’єктів дослідження, експертові треба, як правило, надати також окремі матеріали кримінального провадження (протокол огляду місця події з фототаблицею, протоколи допитів тощо).

Судово-медична експертиза живих осіб призначається у кримінальних провадженнях про вбивство (замах на вбивство) стосовно потерпілих, які залишилися живими, для вирішення таких питань:

  • які тілесні ушкодження є у цієї особи; їх кількість, характер і локалізація;
  • якою є давність заподіяння тілесних ушкоджень;
  • яким є ступінь тяжкості тілесних ушкоджень.

Судово-медична експертиза може бути призначена і стосовно підозрюваного у вчиненні вбивства, зокрема для виявлення на його тілі тілесних ушкоджень, які могли утворитися в результаті боротьби з потерпілим. У цьому випадку експерту також ставляться запитання щодо кількості, характеру та локалізації тілесних ушкоджень, давності та механізму їх утворення.

Обшук.

Обшук може проводитись як за місцем проживання підозрюваного, так                     і за місцем його роботи. Його метою є виявлення таких слідів – доказів причетності певної особи до злочину:

  • прихованого трупа або його частин (у разі обшуку приватної ділянки місцевості);
  • знаряддя вбивства (зброя й боєприпаси, побутові предмети);
  • одягу й взуття злочинця, що були на ньому під час вчинення вбивства;
  • предметів і документів, якими особа заволоділа в результаті вчинення вбивства;
  • документів, які можуть пояснити характер взаємовідносин підозрюваного та потерпілого;
  • слідів крові, мікрочастинок тканин тіла (коли приміщення є місцем вбивства або розчленування трупа);
  • вільних зразків почерку особи для призначення почеркознавчої експертизи.

Метою проведення обшуку може бути виявлення підозрюваного, який переховується у певному місці (у родичів чи знайомих), із подальшим його затриманням.

Особливістю обшуку у кримінальних провадженнях про вбивство є те, що обстеженню підлягають приміщення, які могли бути місцем вбивства, переховування або розчленування трупа. При цьому слід ураховувати, що після вчинення злочину ці приміщення могли піддаватися прибиранню (ремонту) з метою знищення слідів вбивства, тому пошук відповідних слідів (мікрочастинок) ведеться з урахуванням цієї обставини. Зокрема, обстеженню підлягають щілини підлоги (дошки, паркет), випуски та сифони рукомийників            і ванн тощо. Для цього потрібно застосовувати спеціальні хімічні речовини               й технічні засоби та залучати відповідних спеціалістів.

Допит підозрюваного.

Значимість допиту особи, яка підозрюється у вчиненні вбивства, обумовлюється тим, що ніхто не знає обставини вчинення злочину краще, ніж сам злочинець. Але, з іншого боку, слід ураховувати, що завжди існує можливість самообмови (взяття чужої вини на себе). Окрім того, варто брати до уваги те, що для цієї категорії учасників кримінального провадження є характерною зміна показань (відмова від раніше даних показань). Зокрема, слід виходити з того, що допит зазначених осіб може проводитися:

1) у безконфліктній ситуації;

2) у конфліктній ситуації.

Допит у безконфліктній ситуації буває в разі розслідування вбивств, вчинених в умовах очевидності, коли особа із самого початку визнає свою вину й проявляє каяття. Основним тактичним завданням у цій ситуації є збереження атмосфери безконфліктності та встановлення всіх обставин злочину з максимальною деталізацією показань стосовно обставин, які може знати тільки злочинець (скільки ударів, в яке місце, під яким кутом було нанесено, положення потерпілого, що робив потерпілий, куди упав тощо). Доцільно в такій ситуації використовувати звуко- або відеозапис, оскільки технічні засоби дозволяють наочно зафіксувати умови й атмосферу проведення допиту та виключити в майбутньому намагання звинуватити слідчого в застосуванні незаконних прийомів ведення допиту (фізичного насильства, погроз, обману тощо).

Тактичний прийом максимальної деталізації показань спрямовано на створення сприятливих умов для майбутньої перевірки одержаних показань шляхом здійснення інших дій. Якщо найдрібніші факти, повідомлені підозрюваним на допиті, знаходять підтвердження показаннями інших осіб, результатами огляду, висновками експертиз, то цим самим забезпечується достовірність його показань у цілому, і якщо згодом підозрюваний відмовиться від раніше даних показань, це не матиме великого значення, оскільки повідомлена інформація була перевірена та знайшла підтвердження в системі доказів.

Допит у конфліктній ситуації найчастіше трапляється в разі розслідування вбивств, вчинених в умовах неочевидності, коли злочинець попередньо продумав свою лінію поведінки на випадок затримання й на допиті дає неправдиві показання. Неправдивість показань проявляється в                              їх суперечності вже зібраним у кримінальному провадженні доказам, які були підставами для затримання підозрюваного. У цій ситуації перед слідчим постають два взаємно пов’язані тактичні завдання:

  • викрити неправдивість показань;
  • переконати допитувану особу дати правдиві показання.

Загалом тактична схема допиту ґрунтується на викритті неправдивості показань шляхом оперування зібраними доказами, тому до такого допиту слідчий повинен ретельно підготуватися й визначити порядок використання доказів (показань свідків, речових доказів, висновків експертиз). Звичайно, кількість таких доказів може бути різною, а можливості слідчого – досить обмеженими. Як правило, якщо допитувана особа зайняла позицію на заперечення своєї вини всупереч вже встановленим фактам, переконати її                   у зворотному, тобто дати правдиві показання на першому допиті дуже важко. Тому перший допит часто має розвідувальний характер – його завдання полягає у встановленні орієнтації підозрюваного на неправдиві показання                                й максимальної деталізації таких показань. Одразу ж після першого допиту слідчий повинен спрямувати зусилля на збирання доказів (допити нових свідків, пред’явлення особи для впізнання тощо), які можливо використати на другому допиті та спростувати його позицію, показати її очевидну неспроможність.

Слідчий експеримент.

Ця слідча (розшукова) дія найчастіше проводиться у ситуації, коли підозрюваний визнав свою вину й дав показання про обставини вчинення вбивства. При цьому слідчий може ставити перед собою дві взаємно пов’язані мети:

  • перевірити, чи не бере підозрюваний на себе вину у вчиненні вбивства, якого він не вчиняв (рано чи пізно він відмовиться від цього);
  • встановити деталі механізму вчинення вбивства, наявність яких можливо підтвердити проведенням інших слідчих (розшукових) дій.

Загалом слідчий експеримент спрямовано на виявлення у підозрюваного злочинної обізнаності, тобто встановлення таких деталей вбивства, які може знати лише той, хто його вчинив, тому місцем проведення цієї слідчої (розшукової) дії має бути місце події, де підозрюваному пропонується продемонструвати (відтворити) свої дії під час вчинення злочину у тій само обстановці. Для цього використовується манекен (потерпілий) і макети знаряддя вбивства. Наприклад, підозрюваному пропонується показати, де і в якому положенні перебували потерпілий і він; скільки разів і куди саме він ударив і під яким кутом; як поводився потерпілий; в якому положенні підозрюваний залишив його на місці події тощо. Відтворювані дії фіксуються             у протоколі, а також за допомогою технічних засобів (фотографування, відеозапис) і потім порівнюються з результатами огляду місця події, показаннями свідків і висновками експертиз. До участі у проведенні цієї слідчої (розшукової) дії доцільно залучати судово-медичного експерта й експерта-криміналіста, яким під час відтворення підозрюваним події злочину надається можливість ставити уточнюючі запитання з урахуванням даних, одержаних під час проведення експертних досліджень. Тим самим забезпечується комплексна перевірка показань підозрюваного.

Слідчий експеримент є ефективним засобом перевірки показань та отримання нових доказів, завдяки тому, що ця слідча (розшукова) дія має комплексний характер. Вона фактично містить у собі фрагменти таких слідчих (розшукових) дій, як огляд, допит та пред’явлення для впізнання. Відповідно до ст. 240 КПК України слідчий експеримент може проводитися для перевірки показань не лише підозрюваного, але й свідків чи потерпілих, а також інших даних, одержаних під час огляду та інших слідчих (розшукових) дій.

МЕТОДИКА РОЗСЛІДУВАННЯ ВБИВСТВ

 

  1. КРИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВБИВСТВ

 

 

1.1.Способи та засоби вбивства, характерні сліди, особа злочинця.

Під способом вчинення злочину розуміється система дій з підготовки, вчинення та приховування злочину, детермінованих умовами зовнішнього середовища та психологічними властивостями особи злочинця.

Із криміналістичної точки зору, способи вбивства й засоби, що їм відповідають, доцільно поділити на такі дві групи:

  1. способи, пов’язані з нанесенням тілесних ушкоджень;
  2. способи, не пов’язані з нанесенням тілесних ушкоджень.

Способи вбивства, пов’язані з нанесенням тілесних ушкоджень                             (і виділенням крові). Ці способи можуть бути використані як у разі вчинення вбивств в умовах очевидності, так і в разі вчинення «неочевидних» вбивств.

  • Побиття руками та ногами. Цей спосіб є характерним для вбивств, вчинених в умовах очевидності (побутове побиття), але може траплятись у разі вбивства з хуліганських спонукань (на вулиці, у парку тощо). Характерні сліди на тілі потерпілого – садна, подряпини, крововиливи, ушкодження хрящів і кісток. Як правило, смерть настає від ушкоджень внутрішніх органів і крововиливів через певний час після вчинення злочину. Такий спосіб вчинення злочину найчастіше не свідчить про наявність прямого умислу на позбавлення життя й дає підстави для кваліфікації дій як вчинення тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК України).
  • Заподіяння тілесних ушкоджень тупими предметами (палицею, пляшкою, шматком арматури, бейсбольною битою тощо). На тілі потерпілого залишаються характерні сліди (садна, гематоми, відкриті рани). Смерть настає від переламів кісток черепа чи ушкоджень внутрішніх органів і також найчастіше через певний час після вчинення злочину. Цей спосіб злочину також є характерним для побутових вбивств.
  • Заподіяння колото-різаних ран (використовується колюче-ріжуча холодна зброя і побутові предмети). Характерні сліди – колото-різані рани, рясне виділення крові, яка знаходиться на тілі та одязі трупа, а також на місці події. Кількість і характер ушкоджень є підставою для визначення як ознак знаряддя вбивства, так і особистих рис вбивці (наявність чи відсутність навичок, психічний стан особи тощо).
  • Заподіяння вогнепальних тілесних ушкоджень (використання бойової, спортивної, мисливської зброї). Для цього способу вбивства є характерним виявлення слідів застосування вогнепальної зброї, що є найбільш типовим для вбивств, які вчиняються в умовах неочевидності. Факт та обставини використання вбивцею вогнепальної зброї певного виду є підставою для висування версій щодо особистості злочинця.
  • Вчинення вбивства з використанням вибухових пристроїв. Оскільки основним уражальним фактором у цьому випадку є вибухова хвиля, а також осколки оболонки вибухового пристрою, характерними слідами є розривання тіла на частини, бризки крові й мікрочастинки тканин тіла на навколишніх предметах, осколки оболонки вибухового пристрою або інші його елементи. Цей спосіб використовується в разі вчинення вбивств в умовах неочевидності (на замовлення) й указує на наявність у злочинця доступу до відповідних вибухових пристроїв (фабричного виготовлення) або спеціальних навичок у разі кустарного їх виготовлення й використання.
  • Скидання з висоти. Характерною ознакою є численні переломи кісток. Цей спосіб вбивства використовується, як правило, особами з найближчого оточення потерпілого й надає можливість замаскувати злочин під самогубство або нещасний випадок.
  • Заподіяння смертельної травми шляхом наїзду автомобілем. Характерною ознакою є наявність на тілі трупа переломів кісток, ушкоджень внутрішніх органів, саден і подряпин, які в сукупності охоплюються поняттям «автотравма». Вбивця вдається до такого способу позбавлення життя іншої особи з метою маскування вбивства під нещасний випадок або порушення правил дорожнього руху. За наявності певних обставин такі дії можуть бути кваліфіковані і як вчинення тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК України).

Способи вбивства, не пов’язані з нанесенням тілесних ушкоджень                      і виділенням крові використовуються, як правило, особами з найближчого оточення потерпілого й мають на меті маскування вбивства під природну смерть, нещасний випадок або самогубство. До них належать такі:

  • задушення-асфіксія (руками, петлею, шляхом закриття отворів рота й носа); характерними ознаками є садна та подряпини на шиї та кистях рук, але їх може й не бути; типовими в усіх випадках є крапкові крововиливи на легенях потерпілого (виявляються під час судово-медичного розтину трупа);
  • утоплення, характерною ознакою якого є вода в легенях;
  • отруєння (залишки отрути в їжі та напоях, колір трупних плям, рідкий кал, блювотні маси тощо);
  • ураження електрострумом, типовим для якого є наявність на тілі потерпілого характерного сліду опіку в місці контакту тіла з джерелом електроструму (електромітка);
  • використання високої або низької температури, що передбачає насильницьке залишення потерпілого у відповідних умовах; несприятливий вплив температури на потерпілого може посилюватися його серцево-судинними та іншими захворюваннями, що може вплинути на кваліфікацію дій злочинця;
  • використання з метою вбивства радіоактивних матеріалів, ознаками чого є симптоми променевої хвороби; слідом злочину в цьому разі є підвищена радіація у певних місцях, яка може бути виявлена завдяки використанню спеціальних технічних засобів; факт та обставини використання вбивцею радіоактивних матеріалів є підставою для висування версій щодо особистості злочинця.

З метою приховування вбивств та їх слідів (трупа, знарядь та ін.) злочинці вдаються до різних дій залежно від умов місця вчинення злочину. Попри всю різноманітність способів приховування слідів вбивств їх доцільно поділити на два основні види: інсценування та приховування факту смерті особи.

Інсценування – це створення штучної обстановки самогубства                            (з вогнепальної зброї, самоповішення), нещасного випадку (падіння з висоти), природної смерті (в разі отруєння), вчинення злочину іншою особою або                  в іншому місці. Воно застосовується з метою уникнення відповідальності частіше за все членами сім’ї, родичами, а також знайомими, чиї зв’язки                  й відносини з жертвою добре відомі оточенню. Найчастіше інсценування полягає у зміні обстановки на місці вбивства, знищенні або фальсифікації слідів рук, ніг, тілесних ушкоджень та ін. На нього можуть указувати такі ознаки:

  • неможливість здійснення потерпілим дій, на які посилаються підозрювана особа або свідки;
  • наявність слідів боротьби на місці події й слідів самооборони на одязі та трупі;
  • зміни обстановки на місці події або знищення слідів;
  • суперечності в поясненнях зацікавлених осіб щодо поведінки потерпілого та причин його смерті;
  • невідповідність пози трупа, ушкоджень на тілі, одягу та ін.

Приховування факту смерті особи. Трапляються випадки, коли злочинець не має нагоди провести інсценування або вважає, що йому не вдасться переконливо пояснити причину зустрічі з жертвою у певному місці (наприклад, появу в його квартирі). Приховуючи факт смерті знайомої йому особи, він намагається уникнути пояснень із приводу обставин настання смерті потерпілого й відвести від себе підозри в її заподіянні. Найчастіше                            це здійснюється шляхом приховування трупа. Для того щоб непомітно винести труп із приміщення, його розчленовують, потім упаковують, виносять і викидають (на смітник, у водоймище) або закопують. Вчиняючи ці дії, вбивця зазвичай має на меті:

  • узагалі приховати факт насильного спричинення смерті жертві;
  • приховати факт вбивства саме в цьому місці (в житлі);
  • ускладнити встановлення особи потерпілого.

До таких способів вдаються злочинці, які перебували з потерпілим                        у близьких відносинах, його родичі, а також особи, до житла яких незнайомі потерпілі потрапили випадково, або їх туди спеціально заманили.

1.2. Місце, час та обстановка вчинення вбивств.

Ці обставини мають велике значення, оскільки, будучи пов’язаними                  з іншими елементами криміналістичної характеристики вбивств, суттєво впливають на визначення завдань розслідування. Залежно від місця, часу й обставин виявлення трупа в розшуковій і слідчій практиці вбивства поділяють на дві категорії:

  • вбивства, вчинені в умовах очевидності;
  • вбивства, вчинені в умовах неочевидності.

Вбивства, вчинені в умовах очевидності, – це, перш за все, вбивства,               які вчиняються за сімейно-побутовими мотивами (ревнощі, помста, побутове хуліганство, особисті неприязні відносини). Як правило, такі злочини мають ситуативний характер – вчиняються без попередньої підготовки під впливом конфліктних відносин між знайомими особами. Вони характеризуються тим, що місцем їх вчинення найчастіше є житло (приміщення, подвір’я), є очевидці та, як правило, на момент виявлення злочину відомий підозрюваний. Більшість вбивств цієї категорії вчиняються у вечірню й нічну пори, досить часто у стані алкогольного сп’яніння, тому виявлення трупа з ознаками насильницької смерті у житлі вже є підставою для висування версії про те, що вбивцею є особа  з найближчого оточення потерпілого.

Вбивства, вчинені в умовах неочевидності, – це вбивства, вчинені                        з подальшим приховуванням особи потерпілого, знищенням слідів, а іноді й трупа. До цієї категорії вбивств належать ті, які характеризуються такими обставинами: труп або його частини виявлено поза житлом (на вулиці, в полі, лісі тощо); особа потерпілого невідома; немає очевидців, відсутня інформація щодо особи підозрюваного у вбивстві.

 

  • Характеристика особи потерпілого.

Встановлення особи потерпілого – одне з найважливіших тактичних завдань на шляху розкриття вбивства. Це обумовлено тим, що в більшості випадків між потерпілим і вбивцею існує певний соціальний зв’язок (службовий, корисливий, побутовий, статевий тощо). Тому для криміналістичної характеристики вбивств типологічні риси особи потерпілого та його зв’язок з вбивцею є досить важливими.

Більшість потерпілих перебувала в певних відносинах з вбивцею. Поширеними є вбивства під час сварок чи бійок, що виникають на ґрунті побутових негараздів, пияцтва й хуліганства, в яких часто провокуючим чинником є поведінка потерпілих. Жертвами вбивств, що вчиняються на корисливому підґрунті, бувають касири, працівники торгівельних підприємств, підприємці, які несвоєчасно здають в установленому порядку грошову виручку, а також особи, які мають незаконні доходи. Найбільш часто потерпілими у кримінальних провадженнях про вбивство є чоловіки. У тих випадках, коли жертвою є жінка, найчастішими мотивами є сексуальні або корисливі спонукання, а також ревнощі.

Існують категорії людей, які частіше за інших опиняються в небезпечній ситуації та стають жертвами. До них належать:

  • особи, в обов’язки яких входить охорона громадського порядку та/або матеріальних цінностей;
  • люди з важким та агресивним характером, які легко вступають у сварки, схильні до легковажних знайомств і галасливих компаній, хуліганських витівок, що вживають алкоголь чи наркотики;
  • люди, що конфліктують у подружніх і любовних відносинах;
  • найменше фізично й морально захищені особи – підлітки, дівчата,
  • діти (зокрема новонароджені) й особи похилого віку;
  • особи, що займаються нелегальним або великим бізнесом, політики та журналісти.

Відомості про фізичні, психічні й соціальні ознаки потерпілого є вихідними для формулювання версій щодо мотивів вбивства й винної особи.

  1. ОСОБЛИВОСТІ ВІДКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

ТА ПОЧАТКОВОГО ЕТАПУ РОЗСЛІДУВАННЯ ВБИВСТВА

 

 

Досудове розслідування може розпочинатись із внесення до ЄРДР відомостей, пов’язаних із такими фактами:

  • виявленням трупа з ознаками насильницької смерті або його частин;
  • заявою очевидців вбивства, а також потерпілих з осіб, що залишилися живими;
  • зникнення людини за наявності обставин, що вказують на високу ймовірність її вбивства;
  • явка з повинною.

Вирішення питання про початок досудового розслідування у випадках виявлення трупа з явними ознаками насильницької смерті або його частин                  не є особливо складним. В інших випадках виявлення трупа питання про відкриття кримінального провадження може бути вирішено лише після огляду місця виявлення й встановлення наявності ознак насильницької смерті шляхом судово-медичного розтину трупа (в разі виявлення ознак асфіксії, утоплення, отруєння та ін.).

Основними завданнями початкового етапу розслідування вбивств є такі:

  • встановлення особистості загиблої людини та безпосередньої причини смерті;
  • встановлення місця, часу й способу вчинення вбивства;
  • виявлення, фіксація та вилучення слідів вбивства, у тому числі тих, які дозволяють ідентифікувати злочинця;
  • встановлення, розшук і затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину;
  • збирання доказів, достатніх для повідомлення про підозру.

На вирішення цих завдань суттєво впливають слідчі ситуації.

Ситуація 1. Досудове розслідування починається у зв’язку з виявленням трупа з ознаками насильницької смерті. Така ситуація може виникати:

  • у разі виявлення трупа з тілесними ушкодженнями, які не є характерними для нещасного випадку або заподіяння їх самим потерпілим;
  • у разі виявлення трупа без видимих тілесних ушкоджень, коли ознаки насильницької смерті встановлюються в результаті судово-медичного розтину та дослідження тіла. Особливість слідчої ситуації визначається також обставинами, які дозволяють віднести вбивство до категорії «очевидного» або «неочевидного», що впливає на характер і послідовність вирішення завдань розслідування.

На початковому етапі проводяться такі слідчі (розшукові) дії:

  • огляд місця події (місця виявлення трупа, самого трупа й окремих знайдених слідів);
  • пред’явлення трупа для впізнання та проведення інших заходів з метою встановлення особистості загиблої людини, якщо вбивство вчинено в умовах неочевидності;
  • проведення судово-медичних експертиз трупа й речових доказів, вилучених з місця події (може бути призначена експертиза живих осіб, які отримали тілесні ушкодження в результаті розслідуваної події);
  • проведення криміналістичних та інших експертиз, зокрема експертизи речових доказів, вилучених з місця події;
  • допити свідків, у тому числі очевидців вбивства;
  • затримання й допит підозрюваного, якщо вбивство вчинено в умовах очевидності;
  • вилучення одягу підозрюваного, обшук за місцем його проживання, проведення відповідних експертиз (судово-медичної, криміналістичної);
  • заходи з метою встановлення підозрюваного, якщо вбивство вчинено в умовах неочевидності (з подальшим затриманням, допитом, обшуком                         і проведенням експертиз).

Очікуваним результатом проведення слідчих (розшукових) дій на початковому етапу розслідування є встановлення та затримання підозрюваного.

Ситуація 2. Досудове розслідування починається у зв’язку з виявленням частин трупа. В результаті узагальнення великої кількості кримінальних проваджень про вбивства з подальшим розчленуванням трупа встановлено,                 що їх вчиняють особи з найближчого оточення потерпілого. До розчленування трупа вони вдаються з метою приховування:

  • місця вчинення вбивства (щоб непомітно винести труп з місця злочину);
  • факту смерті певної особи (щоб зробити неможливим упізнання загиблої особи). Тому найпершим завданням початкового етапу розслідування є встановлення особи потерпілого.

Для його вирішення та відтворення інших обставин злочину здійснюються такі невідкладні слідчі (розшукові) дії:

  • огляд місця події (місця виявлення частин трупа) з метою виявлення всіх частин трупа та інших слідів злочину;
  • допит свідків, які виявили розчленований труп;
  • проведення судово-медичних експертиз розчленованого трупа та речових доказів, вилучених з місця події;
  • проведення криміналістичних та інших експертиз речових доказів, вилучених з місця події;
  • заходи з метою встановлення загиблої особи, свідків і підозрюваного у вчиненні вбивства.

Після встановлення особи загиблого проводяться допити його родичів та осіб з найближчого оточення (сусіди, друзі, співробітники) з метою виявлення ймовірних мотивів вбивства й підозрюваного. Доцільно пред’являти для впізнання окремі частини трупа, на яких є особливі прикмети, а також речі, виявлені під час огляду місця події, що могли належати потерпілому.

У разі встановлення підозрюваного у вчиненні вбивства здійснюються його затримання й допит, також проводиться обшук за місцем проживання підозрюваного, яке ймовірно могло бути місцем вбивства та розчленування трупа. Після цього проводяться відповідні експертизи стосовно виявлених             під час обшуку речових доказів (судово-медичні, криміналістичні та ін.).                  У такий спосіб отримуються докази причетності особи до вчинення вбивства, що дає підстави для повідомлення про підозру.

Ситуація 3. Досудове розслідування починається у зв’язку із заявою про зникнення людини за обставин, які вказують на ймовірність її вбивства. Рішення про відкриття кримінального провадження в цьому разі, як правило, ухвалюється після попередньої перевірки заяви й встановлення обставин,               які свідчать про високу ймовірність вбивства. Такими обставинами можуть бути:

  • відсутність у зниклої особи мотиву для раптового від’їзду;
  • встановлення наявності осіб, зацікавлених у смерті зниклої особи;
  • нездійснення зниклим дій, які є обов’язковими в разі добровільного вибуття з цієї місцевості (наприклад, звільнення з роботи, зняття з обліку, розпродаж майна тощо);
  • виявлення за місцем проживання особистих речей і документів, без яких зниклий не може проживати в іншому місці;
  • відомості про погрози з боку певних осіб на адресу зниклого або його висловлювання про побоювання за своє життя;
  • отримання родичами або знайомими від імені зниклого листів, виконаних не його почерком;
  • виявлення слідів можливого вбивства зниклої особи (пошкодженого чи закривавленого одягу, інших носильних речей, спаленого автомобіля тощо).

Зазначені обставини можуть указувати на те, що вбивство було вчинено з подальшим приховуванням трупа. Як уже згадувалося, це є характерним для злочинців, які перебували з потерпілим у близьких відносинах – зі знайомих чи родичів. Ними можуть бути також особи, в житло яких потерпілий потрапив випадково, або його туди спеціально заманили. З урахуванням цього щодо особи злочинця повинні висуватися й перевірятися такі дві версії:

  • вбивство вчинено особою з близького оточення потерпілого;
  • вбивство вчинено сторонньою особою за обставин, які змусили приховувати труп.

На початковому етапі розслідування проводяться такі невідкладні слідчі (розшукові) дії й заходи:

  • допит свідків з найближчого оточення зниклої особи з метою встановлення місця, часу та інших обставин її зникнення;
  • огляд житла (робочого місця) зниклої особи з метою виявлення речей і документів, без яких вона не може проживати в іншому місці (одночасно перевіряється версія про вчинення вбивства у цьому приміщенні);
  • вилучення документів, наприклад медичної картки (історії хвороби) у лікувальному закладі;
  • заходи з метою встановлення місця перебування трупа загиблої особи чи його частин, а також підозрюваного у вчиненні вбивства.

Внаслідок проведення невідкладних слідчих (розшукових) дій і заходів слідча ситуація може мати два варіанти розвитку:

  • виявляється місце приховування трупа або його частин;
  • встановлюються ознаки причетності до вбивства конкретної особи – підозрюваного.

У разі першого варіанта розвитку подій слідча ситуація набуває ознак попередньо розглянутих ситуацій (1-ї або 2-ї). Відповідно, вирішуються також само завдання та здійснюються аналогічні слідчі дії та заходи. У разі другого варіанту розвитку ситуації – встановлення підозрюваного – наступним завданням є його викриття у вчиненні злочину й виявлення місця перебування трупа (його частин). Для цієї ситуації характерними є затримання й допит підозрюваного, проведення обшуку за місцем проживання, проведення експертиз тощо. Після викриття у вчиненні злочину за участю підозрюваного проводиться слідчий експеримент з метою виявлення місця приховування трупа з подальшою його ідентифікацією. Із проведенням комплексу зазначених слідчих (розшукових) дій і заходів пов’язується повідомлення про підозру.

  1. ОСОБЛИВОСТІ НАСТУПНОГО ЕТАПУ

РОЗСЛІДУВАННЯ ВБИВСТВ

 

 

Наступний етап розслідування пов’язується з повідомленням про підозру у порядку ст.ст. 276–279 КПК України. Після цього слідчий повинен провести допит підозрюваної особи. На початку допиту необхідно виявити ставлення особи до суті повідомленої підозри, після чого їй пропонується дати показання.

Отже характер слідчої ситуації цілком залежить від позиції підозрюваного на допиті, яка може мати чотири варіанти:

  • підозрюваний відмовляється давати показання й відповідати на запитання;
  • підозрюваний визнає себе винним частково;
  • підозрюваний визнає себе винним повністю;
  • підозрюваний не визнає себе винним і відкидає підозру.

У першій ситуації, коли підозрюваний відмовляється давати показання й відповідати на запитання, слідчий зобов’язаний відповідно до ч. 4 ст. 224 КПК України зупинити допит одразу після отримання такої заяви. Зупиняючи допит, на наш погляд, доцільно нагадати підозрюваному, що давання ним показань щодо суті повідомленої підозри є засобом його захисту від необґрунтованих звинувачень.

У другій і третій ситуаціях визначальним є фактор визнання вини,                        а завданням слідчого є перевірка одержаних показань після закінчення допиту. У четвертій ситуації завданням слідчого є викриття підозрюваного у вчиненні вбивства шляхом оперування вже зібраними доказами, а також спрямуванням зусиль на визначення й використання також інших джерел доказів.

Окрім завдань розслідування, які визначаються позицією особи щодо повідомленої підозри, завданнями наступного етапу розслідування вбивств               є такі:

  • встановлення всіх співучасників злочину та збирання доказів для притягнення їх до кримінальної відповідальності;
  • вивчення особистості підозрюваних з метою отримання інформації, необхідної для винесення справедливого вироку;
  • встановлення умов, що сприяли вчиненню вбивства, й ужиття заходів щодо їх усунення;
  • забезпечення відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і можливої конфіскації майна;
  • забезпечення безпеки учасників кримінального процесу за наявності загрози для них.

Для вирішення цих завдань здійснюються комплекси слідчих (розшукових) дій, послідовність яких обумовлюється особливостями конкретної слідчої ситуації на тому чи іншому відрізку часу.

Типовими для наступного етапу розслідування вбивств є такі слідчі (розшукові) дії та заходи:

  • негласні слідчі (розшукові) дії щодо встановлення всіх співучасників вбивства, а також можливих його свідків;
  • допит свідків, які з’явилися у кримінальному провадженні після допиту підозрюваного;
  • забезпечення безпеки свідків, а також осіб, визнаних потерпілими у кримінальному провадженні про вбивство;
  • вилучення документів, у яких міститься інформація про особистість підозрюваного та інші дії з метою збору такої інформації;
  • одночасні допити раніше допитаних осіб, у показаннях яких були виявлені розбіжності;
  • слідчий експеримент за участю підозрюваного, який визнав себе винним у вбивстві, з метою перевірки показань і встановлення його злочинної обізнаності;
  • проведення експертиз речових доказів, виявлених після допиту підозрюваного;
  • проведення судово-психіатричної та судово-наркологічної експертиз підозрюваного.

Метою наступного етапу розслідування є перевірка раніше зібраних доказів і формування їх системи, необхідної для складання обвинувального акту.

СУДОВО-МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА ТРУПА

(перелік орієнтовних питань)

Загальні питання:

  • Яка причина смерті ОСОБА 1, час та дата її настання?
  • Які тілесні ушкодження є на трупі потерпілого, їх кількість, локалізація, давність, ступінь тяжкості і механізм утворення, які з них заподіяні прижиттєво, а які після смерті? Якщо є на тілі посмертні ушкодження, то чим вони викликані?
  • Судячи з наявних тілесних ушкоджень, скільки було ударів по тілу і яка їхня послідовність?
  • Якщо одне з пошкоджень не могло заподіяти смерть, то чи не зумовили смерть пошкодження в своїй сукупності?
  • Чи є прямий причинний зв’язок між отриманими ушкодженнями і смертю потерпілого? Які тілесні ушкодження знаходяться в прямому причинному зв’язку зі смертю, а які ні?
  • Чи настала смерть відразу після заподіяння тілесних ушкоджень (які знаходяться у причинному зв’язку із настанням смерті потерпілого) або через будь – який проміжок часу? Якщо через проміжок часу, то через який?
  • Чи нанесені тілесні ушкодження потерпілому в один і той час або різний час? Якщо в різний час, то в який проміжок часу вони утворились, які саме тілесні ушкодження та яка їх ступінь тяжкості?
  • Чи могли утворитись тілесні ушкодження виявлені на трупі потерпілого при падінні з висоти власного зросту як з наданням тілу прискорення чи без надання тілу прискорення з подальшим ударом об тверду поверхню чи це виключається?
  • У якій приблизно позі знаходився потерпілий під час нанесення тілесних ушкоджень?
  • Яке найбільш ймовірне взаєморозташування потерпілого і нападника в момент нанесення тілесних ушкоджень останнім?
  • Чи був спроможний потерпілий після заподіяння йому тілесних ушкоджень (або інших зовнішніх впливів) здійснювати будь-які самостійні дії – ходити, повзати, говорити, кликати на допомогу тощо?
  • Чи відповідають тілесні ушкодження на одязі потерпілого і на трупі (за характером, кількістю тощо), і якщо ні, то чим це можна пояснити?
  • Чи є на трупі сліди, що вказують на боротьбу чи самооборону?
  • Які захворювання були у постраждалого за життя (хвороби ніг, органів зору, слуху тощо)?
  • Якою мірою травма вплинула на перебіг хвороби та час настання смерті?
  • Чи настала смерть після нанесення тілесних ушкоджень (або іншого зовнішнього впливу) або через певний проміжок часу?
  • Чи є на трупі сліди, що вказують на можливу боротьбу чи самооборону?
  • Чи могли бути заподіяні дані тілесні ушкодження власною рукою потерпілого, чи це виключається?
  • Яка групова приналежність та тип крові потерпілого?
  • Чи маються в крові та внутрішніх органах трупу сліди алкогольного сп’яніння, яка ступінь тяжкості?
  • Чи приймав потерпілий незадовго до смерті їжу і якщо приймав, яку саме і за скільки годин до смерті?
  • Яка стать, вік, зріст покійного?
  • Чи відповідають медичні дані, встановлені при дослідженні трупа, зі свідченнями підозрюваного (свідка) про обставини смерті?
  • Чи могли утворитись у своїй сукупності тілесні ушкодження, які знаходяться у причинному зв’язку із настанням смерті потерпілого, від дій підозрюваного ОСОБА1 при обставинах зазначених ними у допитах від 01.01.2024 року та під час слідчого експерименту від 01.01.2024 року?
  • Чи міг потерпілий залишитися в живих при наданні йому своєчасної кваліфікованої медичної допомоги?

Експертиза трупа при вогнепальних ушкодженнях:

  • Чи є виявлені на трупі ОСОБА 1, тілесні ушкодження вогнепальним?
  • Якщо поранення вогнепальне (кульове, осколкове, дробове тощо), то чи є воно наскрізним, сліпим або дотичним?
  • Де і скільки є вхідних отворів на тілі покійного і який вхідний отвір відповідає вихідному отвору?
  • Чи відповідає кількість пошкоджень на тілі кількості пошкоджень на одязі потерпілого, і якщо ні, то чому?
  • Чи заподіяно поранення пострілами з одного екземпляра зброї або з кількох?
  • Чи заподіяно поранення одиночними пострілами чи пострілами чергою з будь-якої автоматичної зброї?
  • Який напрямок та відстань пострілу?
  • З якої відстані зроблено постріли (постріл), що заподіяли тілесні ушкодження?
  • З якого виду, системи зброї та калібру був здійснений постріл, що спричинив тілесні ушкодження?
  • Яке можливе розташування потерпілого (або ураженого об’єкта) і зброї в момент пострілу?
  • Чи є в рані сліди, що свідчать про те, що перед пораненням куля пройшла через певну перешкоду?
  • Чи не завдано пошкодження газами під час пострілу холостим зарядом?
  • Чи не отримано пошкодження внаслідок вибухової хвилі?
  • Чи не завдано тілесне ушкодження внаслідок вибуху того чи іншого патрона або в результаті – вибуху капсуля, запалу, детонатора, ручної гранати, міни тощо?

Експертиза трупа при пошкодженнях гострим знаряддям:

  • Який характер (подряпина, рана тощо ) та локалізацію мають ушкодження виявлені на трупі?
  • Чи заподіяні тілесні ушкодження, виявлені на трупі гострим предметом, якщо заподіяно, то яким саме: різальним, колотим, колото-різальним, рубаючим, пиляючим?
  • З якою силою (значною, малою) завдано пошкодження?
  • Чи заподіяні наявні тілесні ушкодження у потерпілого наданим на експертизу предметом (ножем, штопором, сокирою, долотом, шилом тощо ножів, які були вилучені в під час огляду місця події)?
  • Який був безпосередній механізм дії предмета (удар, стиснення, розтягнення, тертя)?
  • Одним або декількома гострими знаряддями завдані тілесні ушкодження?
  • У якій послідовності та в якому напрямку завдавалися удари?
  • Чи могли у потерпілого ОСОБА 1 утворитись виявлені тілесні ушкодження у своїй сукупності при обставинах зазначених підозрюваним при його допиті та слідчого експерименту за його участю, зокрема внаслідок самонатикання на ніж під час боротьби з ОСОБА 2?

Експертиза трупа при ушкодженнях тупими знаряддями:

  • Одним чи декількома знаряддями заподіяні тілесні ушкодження, виявлені на трупі? Від дії якого знаряддя настала смерть?
  • Чи мають виявлені ушкодження характерні індивідуальні ознаки, що дозволяють ідентифікувати предмет, яким були заподіяні ці тілесні ушкодження?
  • Чи заподіяні наявні тілесні ушкодження у потерпілого наданим на експертизу предметом (молотком, цеглою, залізним прутом, які були вилучені в під час огляду місця події)?
  • Якою є сила удару і чи могло виникнути дане тілесне ушкодження від удару ногою людини або це виключається?
  • Чи не є рана на тілі потерпілого від укусу і якщо так, то чи не від укусу зубами людини /або тварини/?
  • Якщо рана від укусу людини, то чи не заподіяна вона зубами цієї людини?

Експертиза трупа при задушенні /кисневому голодуванні/, викликаному механічними перешкодами для дихання:

  • Чи не настала смерть потерпілого внаслідок механічного впливу?
  • Від якого виду механічного задушення настала смерть (від повішення, задушення петлею, руками, закриття дихальних шляхів м’якими предметами, від стискання руками, від стискання грудей і живота, від утоплення, закриття дихальних шляхів сторонніми тілами)?
  • Чи не було накладення петлі посмертним?
  • Який характер, властивості та розташування странгуляційної борозни (замкнута, переривчаста, горизонтальна, висхідна, одиночна, подвійна тощо) і у якому співвідношенні вони складаються з петлею, що представлена на експертизу?
  • Чи було в цьому випадку місце повішення чи задушення петлею?
  • Скільки часу був труп у петлі?
  • Який, судячи з странгуляційної борозні характер матеріалу, з якого була виготовлена ​​петля?
  • Чи настала смерть від задушення руками?
  • Чи не настала смерть внаслідок здавлювання грудей і живота?
  • Чи немає ознаків, які вказують на те, що стороннє тіло введене в дихальні шляхи потерпілого сторонньою особою?
  • Чи був кинутий у воду труп, чи людина потрапила у воду живою?
  • Чи не могли якісь причини сприяти потопленню (травма, сп’яніння, захворювання тощо)?
  • Скільки часу був труп у воді?
  • Яке походження тілесних ушкоджень, виявлених під час розтину трупа? Чи утворилися ці тілесні ушкодження під час перебування у воді чи від попадання тіла у воду, після вилучення його з води (наприклад, при наданні першої допомоги)?
  • Виходячи з певних обставин, чи можна вважати, що смерть настала від нестачі кисню у повітрі, що вдихається? Чи настала смерть від закриття дихальних шляхів харчовими блювотними/масами? Якщо так, то які є ознаки, що свідчить про прижиттєве потрапляння харчових мас у дихальні шляхи?
  • Чи не міг безпорадний стан потерпілого (хвороба, сп’яніння тощо) сприяти попаданню стороннього тіла (наприклад, блювотних мас) в дихальні шляхи?

Судово-медична експертиза при смерті від дії високої та низької температури:

  • Чи настала смерть від дії високої температури чи інших причин?
  • Чи є опіки на трупі прижиттєвими чи посмертними?
  • Чим викликані опіки: дією полум’я, горючою рідиною або розпеченими газами?
  • Чи є на трупі сліди насильства і який їх характер?
  • Чи не стала смерть наслідком перегрівання організму?
  • Чи є виявлені на трупі ушкодження (наприклад, переломи кісток, кінцівок, ребер, тріщини черепа, розриви тканини, крововиливу в порожнину черепа тощо) результатом дії високої температури або вони походять від інших причин (від обрушення стель, балок, нанесені холодним знаряддям тощо)?
  • Яке взаємне становище джерела високої температури та потерпілого?
  • Яка поза потерпілого була у момент отримання опіків?
  • Людині чи тварині /якому/ належать обгорілі залишки кісток?
  • Чи є на трупі сліди, що вказують на боротьбу чи самооборону?
  • Як давно настала смерть? Під час пожежі чи до неї?
  • Чи страждав потерпілий, на якісь захворювання і як вони могли позначитися на його здатності до порятунку життя?
  • Чи настала смерть від охолодження від інших причин?
  • Як швидко настала смерть від охолодження?
  • Чи не могли сприяти смерті від охолодження, якісь фактори?
  • Чи не відбулися пошкодження /тріщини кісток, черепа та ін/ від впливу низької температури?
  • Яка назва пози, в якій було виявлено труп ОСОБА 1 під час огляду місця події від 01.01.2024 року? Для якої причини ( виду ) смерті найбільш характерна поза, в якій було виявлено труп ОСОБА 1 під час огляду місця події від 01.01.2024 року?

Макет кримінального провадження
перегляд»

Повідомлення про підозру
перегляд»

Завдання:

  1. Оцініть ситуацію на відеозаписі. Надайте правову кваліфікацію. Визначте особливості даної події.
  2. Опишіть алгоритм дій слідчо-оперативної групи при виявленні факту, зображеного на відеозаписі. Чи є необхідність залучення спеціальних служб? Якщо так, то яких саме?
  3. Визначте першочергові слідчі (розшукові) дії.
  4. Які види експертиз є доцільними у контексті даної події?