Кваліфікуючі ознаки

КРИМІНАЛЬНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ

Загальна характеристика кримінальних правопорушень проти життя та здоров’я особи

Стаття 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Виходячи з цього особливої уваги потребує аналіз кримінальних правопорушень проти найцінніших людських благ – життя та здоров’я, оскільки в кримінально-правовому аспекті ці посягання визнаються одними з найнебезпечніших. Кримінальна відповідальність за вчинення таких кримінальних правопорушень передбачена розділом ІІ Особливої частини КК України (статті 115–145), який має назву «Кримінальні правопорушення проти життя та здоров’я особи».

Кримінальні правопорушення проти життя та здоров’я особи – це суспільно небезпечні та протиправні діяння, що посягають на життя й здоров’я особи, руйнують і спотворюють ці найцінніші блага, а також наражають на небезпеку заподіяння їм шкоди. Розглядаючи об’єкт цих посягань, слід пам’ятати, що в розділі ІІ Особливої частини КК об’єднано посягання на два різних родових об’єкти – суспільні відносини щодо охорони життя та суспільні відносини щодо охорони здоров’я особи. Необхідно виходити з того, що кожне кримінальне правопорушення проти життя завжди пов’язане із заподіянням шкоди здоров’ю, проте не кожне посягання проти здоров’я зашкоджує життю. Наприклад, при вчиненні такого злочину проти життя, як убивство, руйнується і життя, і здоров’я потерпілого, однак заподіяння особі побоїв, мордувань, умисного легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження не призводить до втрати життя, хоча при цьому страждає здоров’я.

Суспільні відносини у сфері охорони життя та здоров’я особи також є безпосередніми об’єктами відповідних кримінальних правопорушень.

Життя особи – це особлива форма існування людини (людського організму), що характеризується цілісністю та здатністю до самоорганізації; це найважливіше благо, яке, в разі смерті людини, не може бути відновлено.

Здоров’я особи – це стан людського організму, при якому нормально функціонують усі його органи та тканини.

Термін «особа» означає окремий індивід, особистість, людину як втілення індивідуального начала в суспільстві.

Деяким кримінальним правопорушенням проти життя та здоров’я особи властиві додаткові обов’язкові чи факультативні безпосередні об’єкти (наприклад, воля, честь і гідність особи, встановлений законодавством порядок надання громадянам медичної допомоги тощо).

З об’єктивної сторони аналізовані кримінальні правопорушення характеризуються переважно трьома обов’язковими ознаками:

  • суспільно небезпечним діянням;
  • суспільно небезпечними наслідками;
  • причинним зв’язком між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками.

Звідси більшість з таких кримінальних правопорушень сконструйовано як кримінальні правопорушення з матеріальним складом (усі види вбивств і тілесних ушкоджень; ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані; незаконна лікувальна діяльність тощо). Це означає, що слід встановлювати наявність не тільки суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), а й суспільно небезпечних наслідків і причинного зв’язку між таким діянням і його наслідками. Однак у розділі ІІ Особливої частини КК є також кримінальні правопорушення з формальним складом (наприклад, погроза вбивством, незаконне проведення аборту, залишення в небезпеці), а тому для їх кваліфікації за об’єктивною стороною слід, як мінімум, встановити зміст самого суспільно небезпечного діяння.

На кваліфікацію кримінальних правопорушень проти життя та здоров’я особи можуть упливати такі ознаки їх об’єктивної сторони:

а) час вчинення (наприклад, час пологів або одразу ж після них при вчиненні умисного вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини);

б) спосіб вчинення (наприклад, обман при вчиненні насильницького донорства);

в) обстановка вчинення (наприклад, необхідна оборона при умисному вбивстві, якщо перевищено її межі) тощо.

Суб’єктами цих кримінальних правопорушень можуть бути фізичні осудні особи, які досягли 14-річного (статті 115–117, 121 і 122 КК) або 16-річного (решта статей) віку.

При вчиненні деяких посягань на життя та здоров’я особи спеціальними суб’єктами кримінальних правопорушень можуть бути:

а) медичні, фармацевтичні, а також інші працівники, що за своїми професійними обов’язками мають певний стосунок до хворих або до ліків (ст. 131 КК);

б) службова особа чи медичний працівник лікувального закладу, працівник допоміжного персоналу цього закладу (ст. 132 КК);

в) особа, що не має належної освіти (ст. 138 КК), тощо.

Із суб’єктивної сторони ці кримінальні правопорушення характеризуються як умисною (наприклад, умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, погроза вбивством), так і необережною (наприклад, убивство через необережність, необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження) формами вини.

Мотив і мета, а також емоційний стан винного у низці випадків є обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони складів злочинів проти життя та здоров’я особи, а тому їх встановлення має бути запорукою правильної і точної кваліфікації цих посягань. Наприклад, спеціальними мотивами, що впливають на кваліфікацію умисного вбивства, є корисливі (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК), хуліганські (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК) мотиви або мотиви расової, національної чи релігійної нетерпимості (п. 14 ч. 2 ст. 115 КК). Скоєння такого злочину, як насильницьке донорство (ст. 144 КК) неможливе без мети використання людини як донора.

Емоційний стан є обов’язковою ознакою фактично двох злочинів проти життя та здоров’я особи:

1) умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК);

2) умисного тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК України).

Відповідальність за вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень, побої, мордування і катування. Домашнє насильство.

 

Умисне вбивство.

Відповідно до ст. 115 ККУ – вбивство – це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.

Ст. 115 передбачає відповідальність за:

  • умисне вбивство без кваліфікуючих ознак (ч. 1 ст. 115);
  • умисне вбивство з кваліфікуючими ознаками (ч. 2 ст. 115),

Об’єктом злочину є життя особи.

Початком життя вважається початок фізіологічних пологів. Кінцевим моментом життя визнається настання фізіологічної смерті, коли внаслідок повної зупинки серця і припинення постачання клітинам кисню відбувається незворотний процес розпаду клітин центральної нервової системи і смерть мозку.

Самогубство, тобто заподіяння смерті самому собі, як і готування до самогубства та замах на самогубство, не є кримінально караними діяннями. Проте наявність прохання або згоди потерпілого на позбавлення його життя не звільняє того, хто це вчинив, від кримінальної відповідальності за умисне вбивство. В Україні медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань.

Об’єктивна сторона злочину характеризується;

  • діянням – посяганням на життя іншої особи;
  • наслідками у вигляді фізіологічної смерті потерпілого;
  • причинним зв’язком між вказаними діянням та наслідками.

Суспільно небезпечне діяння при вбивстві може проявитися у дії або бездіяльності. Найчастіше умисне вбивство вчиняється шляхом дії, спрямованої на порушення функцій чи анатомічної цілісності життєво важливих органів іншої людини.

Необхідними умовами кваліфікації протиправного заподіяння смерті іншій особі у формі бездіяльності за ст. 115 є обов’язок винного турбуватися про потерпілого та наявність у нього можливості не допустити настання його смерті (наприклад, батьки з метою позбавити немовля життя тривалий час не годують його, медичний працівник з тією ж метою не виконує свої професійні обов’язки щодо хворого).

Кримінальне правопорушення вважається закінченим з моменту настання фізіологічної смерті потерпілого.

Суб’єктом злочину є осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла 14- річного віку.

Суб’єктивна сторона умисного вбивства характеризується виною у формі умислу.

Мотив і мета злочину підлягають з’ясуванню, оскільки у ряді випадків вони є кваліфікуючими ознаками цього злочину.

Ч. 2 ст. 115 передбачає відповідальність за кваліфіковані види умисного вбивства, Для кваліфікації умисного вбивства за ч. 2 ст. 115 необхідно встановити хоча б одну ознаку, передбачену ч. 2 ст. 115. Якщо в діях винної особи таких ознак вбачається декілька. то всі вони мають отримувати самостійну правову оцінку за відповідним пунктом ч. 2 ст. 115. При цьому слід мати на увазі, що у певних випадках кваліфікація умисного вбивства одночасно за декількома пунктами ч. 2 ст. 115 виключається.

Кваліфікуючими ознаками злочину є умисне вбивство:

  • двох або більше осіб – якщо дії винного охоплювалися єдиним умислом і були вчинені, як правило, одночасно;
  • малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності – має місце тоді, коли смерть умисно і протиправно заподіюється дитині, якій на момент позбавлення її життя не виповнилося 14 років, або жінка завідомо для винного дійсно знаходилась у стані вагітності;
  • заручника, або викраденої людини – заручником є особа, яку захоплює або утримує інша особа, погрожуючи при цьому її вбити, спричинити тілесні ушкодження, вчинити інші насильницькі дії або продовжувати утримувати далі;
  • вчинено з особливою жорстокістю – умисне вбивство визнається вчиненим з особливого жорстокістю, коли винний усвідомлював, що завдає потерпілому особливі страждання шляхом глумління, тортур, мордування, мучення, у т.ч. з використанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю тощо. До особливо жорстокого способу умисного вбивства належить також заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які завідомо для винного завдавали потерпілому особливих страждань;
  • вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб – має місце тоді, коли винний, здійснюючи умисел на позбавлення життя певної особи, усвідомлював, що застосовує спосіб вбивства, небезпечний для життя не тільки однієї людини. При цьому небезпека для життя інших людей має бути реальною. У випадку, коли при умисному вбивстві людини заподіяно тілесні ушкодження також іншим особам, дії винного слід кваліфікувати за п. 5 ч. 2 ст. 115 та відповідними статтями Особливої частини КК, що передбачають відповідальність за умисне спричинення тілесних ушкоджень. Якщо при умисному вбивстві, вчиненому способом, небезпечним для життя багатьох осіб, позбавлено життя кількох з них, вчинене слід кваліфікувати за п. п. 1 і 5 ч. 2 ст. 115;
  • з корисливих мотивів – має місце у разі, коли винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати у зв’язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, цінними паперами, майном), одержати або зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків (одержати спадщину, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої матеріальної вигоди;
  • з хуліганських мотивів – є умисне вбивство, вчинене на ґрунті явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, атак само умисне вбивство без будь-якої причини чи з використанням малозначного приводу;
  • особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку – має місце тоді, коли позбавлення життя потерпілого здійснюється з метою перешкодити правомірній діяльності особи у зв’язку з виконанням нею свого службового або громадського обов’язку або із помсти за таку діяльність;
  • з метою приховати інше правопорушення або полегшити його вчинення – має місце за наявності в діях винної особи, спрямованих на позбавлення життя іншої особи, зазначеної мети;
  • поєднане із зґвалтуванням або сексуальним насильством;
  • вчиненим на замовлення – є умисне позбавлення життя потерпілого, здійснене особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник – вчинити або не вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру;
  • вчиненим за попередньою змовою групою осіб – якщо у позбавленні життя потерпілого брали участь за попередньою домовленістю як співвиконавці 2 і більше осіб;
  • вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116- 118 КК, підлягає кваліфікації за п. 13 ч. 2 ст. 115, якщо судимість особи за раніше вчинене умисне вбивство не знята чи не погашена в установленому порядку та на момент вчинення наступного умисного вбивства не спливли строки давності притягнення до кримінальної відповідальності.
  • з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

Згідно ст. 116 ККУ умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, зумовленому жорстоким поводженням, або таким, що принижує честь і гідність особи, а також за наявності системного характеру такого поводження з боку потерпілого, – карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини.

Стаття 117 ККУ пом’якшує відповідальність не за всяке вбивство матір’ю своєї дитини, а лише за вбивство дитини під час пологів або відразу після пологів. Основною причиною визнання злочину, що розглядається, вбивством за пом’якшуючих обставин є особливий психічний і фізичний стан жінки в період пологів або відразу після них, який послаблює її спроможність керувати своїми діями.

Законодавець обмежує вчинення даного злочину певним проміжком часу, який є нетривалим і визначається в кожному конкретному випадку. Вбивство матір’ю своєї дитини через такий час після пологів, коли вже не можна говорити про особливий стан жінки, яка перенесла пологовий процес, не дає підстав для застосування ст. 117 КК.

Об’єктом злочину є життя новонародженої особи.

Потерпілим від цього злочину може бути лише власна новонароджена дитина матері.

Об’єктивна сторона злочину характеризується:

  • діями — посяганням на життя іншої новонародженої дитини;
  • наслідками у вигляді її смерті;
  • причинним зв’язком між зазначеними діями та наслідком;
  • часом і певною обстановкою — це діяння може бути вчинено лише під час пологів або відразу після пологів.

Суб’єктом     злочину може бути лише мати потерпілої дитини, яка є осудною і на момент вчинення злочину досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом.

Психічне ставлення особи при вчиненні цього злочину характеризують такі особливості:

  • його вчинення обумовлене емоційною напругою, викликаною вагітністю і пологами та психічними процесами, що їх супроводжували (зокрема сімейним конфліктом, подружньою зрадою, матеріальними та іншими соціально-побутовими негараздами);
  • тимчасовий психічний розлад послаблює здатність матері усвідомлювати свої дії та керувати ними, у зв’язку з чим вона є обмежено осудною.

Якщо умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини вчинено із заздалегідь обдуманим умислом, у т.ч. за взаємною згодою подружжя, вчинене слід кваліфікувати за п. 2 ч. 2 ст. 115, а за наявності підстав — і за іншим пунктом ч. 2 цієї статті.

Згідно ст. 118 умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, а також у разі перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, – карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

Вбивство через необережність (ст. 119 ККУ)

Об’єктом злочину є життя особи.

Об’єктивна сторона злочину характеризується:

  • діянням – посяганням на життя іншої людини;
  • наслідками у вигляді її смерті;
  • причинним зв’язком між вказаними діянням і наслідками.

Суб’єкт злочину загальний.

З суб’єктивної сторони злочин характеризується необережністю: злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю.

Вбивство через необережність слід відмежувати від випадкового заподіяння смерті (казусу), коли особа, що заподіяла смерть потерпілому, не передбачала настання смерті потерпілого від своїх дій (бездіяльності) і за обставинами справи не повинна була або не могла цього передбачати.

Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 119) є вбивство через необережність двох або більше осіб.

Відповідальність за тілесні ушкодження різної ступені тяжкості.

КК України розрізняє тілесні ушкодження трьох ступенів:

  • тяжке;
  • середньої тяжкості;
  • легке.

Характер і ступінь тілесних ушкоджень на практиці визначаються за результатами судово-медичної експертизи, на підставі передусім відповідних положень КК України (статті 121, 122, 123, 124 і 125) і Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом МОЗ України від 17 січня 1995 р. № 6.

Тілесні ушкодження — це протиправне і винне порушення анатомічної цілості тканин, органів потерпілого та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів.

Безпосереднім об’єктом цих злочинів є суспільні відносини, що охороняють здоров’я особи.

Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 ККУ)

Відповідно до ч. 1 ст. 121 КК, тяжке тілесне ушкодження – це тілесне ушкодження:

  • небезпечне для життя в момент заподіяння або таке, що спричинило;
  • втрату будь-якого органа чи його функцій;
  • психічну хворобу;
  • інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину;
  • переривання вагітності;
  • непоправне знівечення обличчя.

Зміст кожної з перелічених ознак тяжкого тілесного ушкодження розкритий у відповідних пунктах (пункти 2.1.2 – 2.1.8) названих вище Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Небезпечними для життя є ушкодження, що в момент заподіяння (завдання) чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і котрі без надання медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю.

Ушкодження, які є небезпечні для життя:

  • проникаючі поранення черепа, хребта, грудної клітки, черевної порожнини (зокрема й без ушкодження внутрішніх органів);
  • переломи кісток черепа (крім кісток скелету обличчя);
  • відкриті переломи довгих трубчатих кісток;
  • ушкодження, що потягли крововилив з шоком або колапсом;
  • термічні опіки ІІІ-IV ступеня з враженням 15 % поверхні тіла;
  • опіки II ступеня, які потягли враження понад 30 % поверхні тіла та ряд інших.

Факт заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя, має бути оцінений із урахуванням спрямованості умислу винної особи. Якщо буде встановлено, що винний бажав смерті потерпілого, тобто діяв із прямим умислом на вбивство, але смерть не настала з незалежних від його волі причин, вчинене кваліфікується як замах на умисне вбивство, а не як умисне тяжке тілесне ушкодження.

За ознакою втрати будь-якого органу чи його функцій тяжким визнається ушкодження не за загрозою для життя, а за кінцевим результатом і наслідками. Під органом розуміють частину людського організму, що виконує одну чи кілька функцій, котрі мають суттєве значення для життєдіяльності всього організму. У Правилах йдеться про втрату зору, слуху, мовлення, руки, ноги і репродуктивної здатності.

Закінченим цей злочин є: у разі визнання умисного тілесного ушкодження тяжким за ознакою його небезпечності для життя в момент заподіяння – з моменту вчинення такого діяння (формальний склад); у всіх інших випадках – із моменту настання наслідків, зазначених у ч. 1 ст. 121 КК (матеріальний склад).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, що досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується виною у формі умислу (прямого чи непрямого).

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК).

З об’єктивної сторони цей злочин передбачає такі ознаки:

  • діяння (дії чи бездіяльності);
  • наслідки у вигляді середньої тяжкості тілесного ушкодження;
  • причинно-наслідковий зв’язок між зазначеними діянням і наслідками.

Виходячи з ч. 1 ст. 122 КК, умисним середньої тяжкості тілесним ушкодженням є умисне тілесне ушкодження, яке:

  • не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у ст. 121 КК, але
  • таке, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

Тривалий розлад здоров’я виявляється в порушенні функцій будь-якого органу. Правила відносять до такого розладу послаблення функцій органів зору, слуху, язика, ноги, руки тощо. Стаття 122 КК застосовується лише за умови, що порушення функцій будь-якого органу було тривалим. Відповідно до Правил під тривалим слід розуміти розлад здоров’я строком понад 3-х тижнів (більш ніж 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину слід розуміти втрату загальної працездатності від 10 до 33 %.

Стійка втрата працездатності на одну третину або більше є ознакою тяжкого тілесного ушкодження та її спричинення в результаті умисного тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ст. 121 КК.

Втрата загальної працездатності до 10 % визнається незначною втратою працездатності і є ознакою умисного легкого тілесного ушкодження, відповідальність за яке встановлено ч. 2 ст. 125 КК.

Відсоток втрати працездатності визначається судово-медичною експертизою.

Злочин є закінченим з моменту настання наслідків, зазначених у ч. 1 ст. 122 КК.

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, що досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона – умисел.

Умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК).

З об’єктивної сторони умисні легкі тілесні ушкодження бувають двох видів:

  • легке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 125 КК) – ушкодження, що має незначні скороминучі наслідки, тривалістю не більш як шість днів (синець, подряпина тощо);
  • легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК).

Короткочасним слід вважати розлад здоров’я тривалістю понад 6 днів, але не більш 3 тижнів (21 день).

Під незначною стійкою втратою працездатності слід розуміти втрату загальної працездатності до 10 %.

Злочин є закінченим з моменту настання наслідків, зазначених відповідно у частинах 1 чи 2 ст. 125 КК.

Суб’єкт злочину – загальний.

Суб’єктивна сторона злочину передбачає встановлення вини у формі прямого чи непрямого умислу. Якщо умисел винного було спрямовано на заподіяння тяжких тілесних чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а внаслідок його дій потерпілому було заподіяно лише легкі тілесні ушкодження, вчинене кваліфікується за спрямованістю умислу – за відповідними частинами статей 15 і 121 або 122 КК.

Стаття 126 ККУ передбачає відповідальність за побої і мордування – умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень. Кваліфікуючі ознаки: ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або з метою залякування потерпілого чи його близьких, або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

Стаття 126-1 ККУ передбачає відповідальність за домашнє насильство, тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи (Кодекс доповнено статтею 126-1 06.12.2017)

Стаття 127 ККУ передбачає відповідальність за катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб. Кваліфікуючі ознаки: ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

Відповідальність за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби та за інші злочини, пов’язані з ВІЛ чи іншими невиліковними інфекційними хворобами. (ст. 130 ККУ)

Синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) – це особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті.

Об’єктом кримінального правопорушення виступають життя і здоров’я людини.

Об’єктивна сторона кримінального правопорушення виражається у: 1) свідомому поставленні іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що е небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130); 2) зараженні Іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2 ст. 130); 3) умисному зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч.3 ст. 130).

До ВІЛ-інфікованих, тобто осіб, в організмі яких виявлено вірус імунодефіциту людини, належать як особи без клінічних проявів хвороби (носії ВІЛ), так і хворі на СНІД. ВІЛ вражає імунну систему людини, покликану захищати її від інфекційних та інших хвороб. В організмі особи, хворої на СНІД як кінцевої стадії ВІЛ-інфекції відбуваються глибокі патологічні зміни, які роблять людину беззахисною від різноманітних хвороб, у т.ч. тих, які в звичайних умовах не становлять небезпеки для життя.

Взагалі до інфекційних хвороб належать розлади здоров’я людей, які виникають внаслідок зараження живими збудниками (вірусами, бактеріями, гельмінтами, іншими патогенними паразитами), передаються від заражених осіб здоровим і мають властивість масового поширення. Законодавство про охорону здоров’я не вживає поняття невиліковно? інфекційної хвороби. Однак виділяють особливо небезпечні інфекційні хвороби, тобто хвороби, які характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров’я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення. Крім СНІДу, це чума, холера, хвороба Марбург, гарячка Ебола, туберкульоз, кримська гарячка, хвороба Лайма тощо.

Свідоме поставлення іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ може полягати, зокрема, у здійсненні без застосування запобіжних засобів статевих контактів, наданні донором – ВІЛ-інфікованою особою своєї крові або тканин, недотриманні профілактичних заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції (наприклад, спільне використання нестерилізованих шприців для ін’єкцій наркотичних засобів).

Чинне законодавство покладає на ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД такі обов’язки: а) вживати заходів щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції, запропонованих закладами охорони здоров’я;

б) повідомити осіб, які були з ними у статевих контактах, до виявлення факту інфікованості про можливість їх зараження; в) відмовитися від донорства крові, її компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тканин для використання їх у медичній практиці.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130, належить до формальних складів і визнається закінченим з моменту вчинення дій, які створюють реальну небезпеку зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Для притягнення особи до відповідальності за ч. 1 ст. 130 не має значення те, чи знав потерпілий про хворобу винної особи, чи погоджувався він на вчинення щодо нього дій, які ставлять у небезпеку зараження вірусом невиліковної інфекційної хвороби.

На кваліфікацію за ч. 2 ст. 130 не впливає те, в який конкретно спосіб потерпілого заражено вірусом невиліковної інфекційної хвороби. Даний злочин вважається закінченим з моменту фактичного зараження ВІЛ-інфекцією або іншим вірусом. Для визнання злочину закінченим не має значення те, було потерпілого лише ВІЛ-інфіковано або він фактично захворів на СНІД.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, яке сталося внаслідок зґвалтування потерпілої особи або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, охоплюється ч. 4 ст. 152 або ч. 4 ст. 153 (за ознакою спричинення особливо тяжких наслідків) і додаткової кваліфікації за ст. 130 не потребує. Якщо зараження вказаним вірусом сталося в результаті вчинення інших злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканості. вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 130 і, зокрема, ст. ст. 155 або 156.

Суб’єкт злочину – осудна особа, якій виповнилось 16 років, що хворіє на невиліковну інфекційну хворобу (у т.ч. ВІЛ-інфікований) і знає про це.

Особі, в якої, за даними медичного огляду, виявлено ВІЛ-інфекцію, повідомляється про це працівником закладу охорони здоров’я, в якому проведено огляд, з урахуванням вимог законодавства щодс конфіденційності зазначеної інформації. Одночасно ВІЛ-інфікованому повідомляється про необхідність дотримання певних профілактичних заходів, про гарантії дотримання прав і свобод ВІЛ- інфікованих, а також про кримінальну відповідальність за свідоме поставлення у небезпеку зараження та зараження інших осіб вірусом імунодефіциту людини.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130, характеризується непрямим умислом або злочинною самовпевненістю. Вчинення з прямим умислом дій, спрямованих на те, щоб заразити іншу особу вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що е небезпечною для життя людини, якщо фактичне зараження не відбулося, слід розцінювати як замах і кваліфікувати за ст. 15, ч. 4 ст. 130.

Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, є зараження: 1) двох або більше осіб, 2) неповнолітнього (ч. З ст. 130).

Відповідальність за зараження венеричною хворобою, незаконне проведення аборту, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває у небезпечному для життя стані, ненадання допомоги хворому медичним працівником.

Відповідальність за зараження венеричною хворобою (ст. 133 ККУ)

Суспільна небезпека злочину полягає у заподіянні шкоди здоров’ю людини, негативному впливі на репродуктивне здоров’я нації та генофонд. Венеричні захворювання здатні викликати тяжкі наслідки, зокрема безпліддя та психічні розлади, а також патологічні зміни у розвитку дітей. Особи, які є їх носіями, підлягають обов’язковому медичному нагляду і лікуванню. Особи, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями, зобов’язані: вживати рекомендованих медиками заходів для запобігання поширенню інфекційних хвороб і виконувати вимоги щодо порядку та умов лікування, проходження медичних оглядів та обстеження.

Об’єкт кримінального правопорушення – здоров’я людини.

Об’єктивна сторона кримінального правопорушення полягає у зараженні іншої особи венеричною хворобою.

До венеричних хвороб належать інфекційні захворювання, які передаються переважно статевим шляхом і вражають передусім органи сечостатевої системи. Це, зокрема, сифіліс (люес), гонорея (трипер), м’який шанкр, паховий лімфогранулематоз (четверта венерична хвороба), трихомоніаз, цитомегаловірус, токсоплазмоз, уреаплазмоз. Такі обставини, як вид венеричної хвороби, тяжкість розладу здоров’я, методи і тривалість лікування, можливість повного одужання, на кваліфікацію ст. 133 не впливають і враховуються при призначенні покарання.

Способи зараження іншої особи венеричною хворобою можуть бути різними і залежать від її виду: статеві зносини, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, поцілунки, порушення правил гігієни у побуті, сім’ї чи на роботі (наприклад, спільне користування посудом, постільною білизною, шприцами для Ін’єкцій ліків або наркотичних засобів) тощо. Згода потерпілої особи на зараження її венеричною хворобою не виключає відповідальності за ст. 133. Самозараження венеричною хворобою (скажімо, введення собі відповідної ін’єкції) може тягнути кримінальну відповідальність лише у разі, коли воно є способом вчинення певного злочину (наприклад, передбаченого ст. 335).

Якщо в результаті венеричної хвороби для здоров’я потерпілого настали шкідливі наслідки, зазначені у ст. ст. 121, 122 або 125, вчинене охоплюється коментованим складом злочину і додаткової кваліфікації за статтями КК про відповідальність за тілесні ушкодження не потребує. Зараження потерпілого вірусом невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, слід кваліфікувати за ст. 130.

Ухилення від обстеження осіб, щодо яких є достатні дані про те, Що вони хворі на венеричну хворобу, або ухилення від лікування осіб, які були у контакті з хворими на венеричну хворобу і потребують профілактичного лікування, продовжуване після попередження, зробленого їм органами охорони здоров’я, тягне адміністративну відповідальність (ст. 45 КУпАП).

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу. При цьому слід враховувати наявність у таких захворюваннях інкубаційного періоду (прихованоі стадії) різної тривалості, а також те, що передача особі мікробів – носіїв венеричної хвороби в силу індивідуальних особливостей організму конкретної людини може і не потягти за собою реального розладу й здоров’я.

Суб’єкт злочину спеціальний. Це особа, яка досягла 16-річного віку. хворіє венеричною хворобою і знає про наявність у неї цієї хвороби. Про факт знання особи про своє захворювання можуть свідчити різноманітні обставини – медичний висновок, застереження лікувальної установи, власний досвід особи, звернення її до медичної літератури тощо.

Зараження венеричною хворобою, яке стало результатом неналежного виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків (наприклад, лікарем-гінекологом під час проведення медичних оглядів пацієнтів або внаслідок переливання потерпілому зараженої крові), слід кваліфікувати за ст. 140.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим чи непрямим умислом або злочинною самовпевненістю.

Зараження венеричною хворобою особою, яка не знала про наявність у неї такої хвороби, але у даній ситуації могла і повинна була передбачати настання відповідних суспільно небезпечних наслідків (злочинна недбалість), може бути кваліфіковане за ст. 128.

Кваліфікуючими ознаками злочину є: 1) вчинення його особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою; 2) зараження двох або більше осіб або неповнолітнього (ч. 2 ст. 133), а особливо кваліфікуючою ознакою – спричинення цим злочином тяжких наслідків (ч. З ст. 133).

Незаконне проведення аборту або стерилізації (ст. 134 ККУ)

Протиприродне переривання вагітності може бути патологічним або штучним. У свою чергу, штучний аборт поділяється на правомірний та незаконний, у т.ч. кримінально караний. Суспільна небезпека злочину, передбаченого ст. 134, визначається тим, що це діяння може супроводжуватись різними ускладненнями – кровотечами, сепсисом, безпліддям, психічними аномаліями, смертю тощо.

Об’єктом злочину є здоров’я вагітної жінки.

З об’єктивної сторони злочину полягає в діях, які виражаються у: 1) проведенні аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти (ч. 1 ст. 134); 2) незаконному проведенні аборту, якщо воно спричинило: а) тривалий розлад здоров’я; б) безплідність; в) смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134).

Проведення аборту – це протиправне штучне переривання вагітності жінки за наявності її згоди на проведення операції. Відповідальність за ст. 134 настає і у тому разі, коли жінка погоджується на переривання вагітності під впливом погроз з боку інших осіб. Особи, які не лише примушують жінку до штучного переривання вагітності, а й сприяють незаконному проведенню аборту (наприклад, надають приміщення, інструменти або заздалегідь обіцяють приховати сліди злочину), мають притягуватись до відповідальності за ч. 5 ст. 27, ст. 134 як пособники. Для встановлення факту передчасного переривання вагітності провадиться судово-медична експертиза.

Переривання вагітності без згоди потерпілої внаслідок застосованого до неї фізичного насильства (скажімо, в результаті нанесення їй удару чи побоїв) залежно від форми вини та інших обставин справи може бути кваліфіковане за ст. ст. 121, 128 або 140. Інші способи штучного переривання вагітності можуть бути різними (механічний, операційний, токсичний, вакуум-аспіраторний тощо), на кваліфікацію за ст. 134 не впливають і враховуються при призначенні покарання.

Заподіяння смерті плоду людини після того, як почались фізіологічні роди і з’явилась можливість безпосереднього фізичного впливу на тіло дитини, є не абортом, а вбивством. Позбавлення життя дитини, яка опинилася поза утробою матері внаслідок передчасних родів або нещасного випадку, також слід розцінювати як вбивство. Не виключається кваліфікація вчиненого за сукупністю злочинів – як незаконне проведення аборту та вбивство.

Відповідно до законодавства штучне переривання вагітності від 12 до 28 тижнів у невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю хворої жінки, здійснюється особою, яка має спеціальну медичну освіту, без згоди хворої або її законних представників на медичне втручання.

Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, у будь-якому разі визнається незаконним. Аборт, вчинений особою із спеціальною медичною освітою, тягне відповідальність за ч. 2’ст. 134 за наявності двох умов:11) його незаконності; 2) спричинення тривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої. Дані наслідки щодо проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти; відіграють роль кваліфікуючих ознак.

Аборт визнається нєзаконним, якщо він, зокрема, здійснюється:

  1. за наявності медичних протипоказань переривання вагітності незалежно від її строку (гостра і підгостра гонорея, гострі і підгострі запальні процеси будь-якої локалізації, гострі інфекційні захворювання); 2) не у спеціально акредитованих закладах охорони здоров’я – пологових будинках, лікарнях, де є гінекологічні загальнохірургічні відділення, жіночих консультаціях тощо (наприклад, у домашніх умовах, службових приміщеннях, непрофільних медичних закладах); 3) за допомогою недозволених або заборонених засобів чи способів; 4) при вагітності від 12 до 28 тижнів, якщо відсутні соціальні і медичні показання, за наявності яких дозволяється штучне переривання вагітності у-такі строки; 5) при вагітності понад 28 тижнів, якщо її переривання не було зумовлене станом крайньої необхідності.

До соціальних показань переривання вагітності віднесені, зокрема, наявність трьох і більше дітей, розлучення під час вагітності, смерть чоловіка під час вагітності, вагітність внаслідок зґвалтування, наявність у жінки дитини-інваліда. Тривалість вагітності визначається від першого дня останнього нормального менструального циклу. Строк вагітності визначається у повних днях чи повних тижнях.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 134, вважається закінченим з моменту фактичного переривання вагітності. При цьому факт вилучення плоду, який не здатен більше розвиватись, з організму матері не має значення для визнання злочину закінченим. Якщо особа вчинила всі дії, які з її погляду були необхідними для переривання вагітності {зробила ін’єкцію, здійснила хірургічне втручання тощо), однак вагітність перервати не вдалося, вчинене слід кваліфікувати за ст. 15, ч. І ст. 134.

Злочин, передбачений ч. 2 ст. 134, вважається закінченим з моменту настання певних суспільне небезпечних наслідків – тривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої. Смерть вагітної жінки може настати як під час незаконного проведення аборту, так і після закінчення операції.

Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 134, є особа, яка досягла 1б-річного віку і не має спеціальної медичної освіти. Це можуть бути: 1) лікарі, тобто особи, які отримали вищу медичну освіту, однак не мають спеціальної медичної підготовки і за характером своєї професійної діяльності не уповноважені на проведення операцій штучного переривання вагітності (наприклад, лікарі-стоматологи, окулісти); 2) особи середнього медичного персоналу (медичні сестри, акушерки, фельдшери тощо) або студенти медичних навчальних закладів; 3) особи, які не мають жодного відношення до медицини. КК не передбачає відповідальності жінки за штучне переривання своєї вагітності. Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 134, крім зазначених категорій осіб, можуть виступати особи, які мають спеціальну медичну освіту, тобто лікарі, акушери-гінекологи.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 134, характеризується прямим умислом. Психічне ставлення до суспільне небезпечних наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 134, є необережним (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість). За наявності непрямого умислу до смерті, безплідності або тривалого розладу здоров’я дії винного потрібно кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ч. 2 ст. 134 і відповідною статтею розділу II Особливої частини КК (наприклад, ст. ст. 115, 121, 122). У разі, коли тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої сталися внаслідок проведення аборту, який здійснювався на законних підставах лікарем з профільною медичною підготовкою, за наявності підстав вчинене слід кваліфікувати за ст. 140.

Залишення в небезпеці

Згідно ст. 135 ККУ передбачає відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан. Кваліфікуючими ознаками є: ті самі дії, вчинені матір’ю стосовно новонародженої дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані. Особливо кваліфікуючі: діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили смерть особи або інші тяжкі наслідки.

Ненадання допомоги особі, яка перебуває у небезпечному для життя стані (ст. 136 ККУ)

Об’єкт злочину є життя і здоров’я особи.

З об’єктивної сторони злочину може набувати таких форм:

1) ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження; 2) неповідомлення належним установам чи особам про знаходження іншої особи в небезпечному для життя стані, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження. Обов’язковою ознакою злочину є причинний зв’язок між бездіяльністю винного і наслідками у вигляді настання тяжкого тілесного ушкодження.

З суб’єктивної сторони злочин характеризується непрямим умислом до бездіяльності і необережністю до наслідків у вигляді тяжких тілесних ушкоджень. Ставлення винної особи до бездіяльності, передбаченої ч. 2 ст. 136, характеризується тільки прямим умислом, а ставлення до наслідків, передбачених ч. 3 ст. 136, – тільки необережністю.

Обов’язок подавати невідкладну допомогу особам, які перебувають у загрозливому для їх життя і здоров’я стані, закон загалом покладає на всіх громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Тому суб’єктом є будь-які осудні і такі, що досягли 16 років, особи, крім: 1) медичних працівників; 2) службових осіб, на яких законом чи іншим нормативним актом покладено обов’язок надавати допомогу особам, що перебувають в небезпечному для життя стані; 3) інших осіб, які зобов’язані за законом чи іншим нормативним актом, а також цивільно-правовим договором надавати допомогу вказаним особам. Відповідальність цих осіб за ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, настає, відповідно, за ст. 139, або за ст. ст. 284, 364 чи 426, або за ст. 135.

Кваліфікованими видами злочину є: 1) ненадання допомоги малолітньому, який перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу; 2) неповідомлення належним установам чи особам про перебування дитини в небезпечному для життя стані (ч. 2 ст. 136). Про зміст поняття малолітній див. коментар до ст. 135. Дитиною визнається особа, яка не досягла 18-річного віку.

Ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 ККУ)

Об’єктом злочину є життя і здоров’я людини.

Потерпілим від злочину є хворий. Це, зокрема, інвалід, особа, яка отримала серйозну травму або перебуває в іншому явно хворобливому стані.

З об’єктивної сторони злочин виражається у бездіяльності: медичний працівник, який відповідно до встановлених правил зобов’язаний надавати допомогу хворому, без поважних причин не робить цього.

Диспозиція ст. 139 має описово-бланкетний характер, у зв’язку з чим для вирішення питання про наявність або відсутність цього складу злочину слід звертатись до нормативних актів, які регулюють порядок надання медичної допомоги.

Відповідного до законодавства медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані надавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу, а також безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях (стихійні лиха, катастрофи, епідемії, забруднення довкілля тощо), а медичні працівники, крім цього, – і при гострих захворюваннях. Медична допомога у невідкладних та екстремальних ситуаціях забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форми власності.

Вважається злочин закінченим з моменту ненадання допомоги хворому медичним працівником.

Суб’єкт злочину спеціальний. Це медичні працівники незалежно від того, яку спеціальну освіту, середню або вищу, вони мають (лікарі, медичні сестри, фельдшери тощо, у т.ч. працівники служби. швидкої медичної допомоги та державної служби медицини катастроф), у якому закладі охорони здоров’я вони працюють або займаються медичною практикою як різновидом підприємницької діяльності.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Відповідальність за ст. 139 виключається, якщо медичний працівник сумлінно помилявся у питанні про стан хворого і можливість настання тяжких наслідків. Психічне ставлення до наслідків, вказаних у ч. 2 ст. 139, є необережним.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 139) є спричинення смерті або інших тяжких наслідків. До інших тяжких наслідків слід відносити, наприклад, заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

Тактика проведення окремих слідчих (розшукових) дій

Огляд місця події

Огляд місця події проводиться відразу після допиту потерпілої особи і по можливості за її участю. Результати огляду можуть зафіксувати сліди статевого акту (наявність сперми, крові, слини), сліди боротьби (зламані гілки, вирвана трава, пошкоджені меблі, викинуті предмети туалету та їх частини, сліди перебування на місці події потерпілої особи і злочинця. Особлива увага приділяється пошуку слідів ніг, рук, ліктів, колін, інших частин тіла обох осіб, загублених і залишених предметів, недопалків та ін.). Участь потерпілої особи в огляді місця події дає можливість точніше встановити місце вчинення злочину, виявити перелічені сліди, а також предмети, на яких могли залишитися мікросліди від одягу обох, перевірити, чи відповідає обстановка показанням потерпілої особи. Показуючи на місці події напрям переміщення обох під час боротьби і після зґвалтування, потерпіла особа може згадати деталі події, про які вона забула і не повідомила на допиті.

Тактика огляду місця події значною мірою визначається тим, якими відомостями про особу злочинця володіє слідчий на підставі первинної інформації.

Тут можливі три варіанти ситуації:

1) особу ґвалтівника встановлено;

2) про особу злочинця можна судити лише за деякими ознаками, котрі потребують додаткової перевірки;

3) особа злочинця невідома.

Якщо до огляду місця події відома особа, підозрювана у вчиненні зґвалтування, то виникає низка запитань, на які слідчий повинен одержати відповіді: чи відповідає показанням потерпілої особи матеріальна обстановка місця події; чи можна вчинити насильницький статевий акт у конкретній обстановці; чи є ознаки вчинення насильницького статевого акту на місці події; чи є ознаки інсценування злочину.

Якщо ґвалтівник невідомий, то в перебігу огляду необхідно виявити сліди, що стосуються злочинця: сліди рук, ніг, одягу та ін.; виділень організму (сперма, кров, слина); предмети та речі, залишені ґвалтівником (головний убір, носова хустка, запонки тощо); ознаки, що свідчать про насильницький характер статевого акту (пошкоджені меблі, розкидані постільні речі та ін.).

Огляд одягу.

Після допиту потерпілої проводиться огляд одягу, що був на ній у момент злочину. Огляд полягає у виявленні слідів (плями крові, сперми, бруду, розриви тканини та ін.), за допомогою яких можна було б перевірити, чи мав місце злочин, а також чи причетний до нього підозрюваний. Якщо на одязі або білизні виявлено плями крові, сперми, волосся, частки ґрунту, сліди фарби та ін., їх слід упакувати так, аби виключити можливість їх знищення. Вилучені предмети ретельно оглядаються в присутності понятих і описуються в протоколі огляду, після чого залучаються до матеріалів справи як речові докази. У протоколі огляду мають бути відображені: зовнішній вигляд і розмір предмета, наявні на ньому сліди та пошкодження. Аби уникнути неточностей в описі предметів, для участі в зазначеній слідчій дії бажано залучати судового медика.

З метою встановлення тілесних ушкоджень, заподіяних у процесі посягання, проводиться обстеження тіла потерпілої особи шляхом освідування. Згідно зі ст. 193 КПК освідування може бути проведено судово-медичним експертом, лікарем та слідчим з метою встановлення наявності, локалізації ушкоджень та інших слідів злочину на тілі потерпілої особи. Фіксуються і вилучаються наявні на тілі потерпілої особи сліди сперми, крові, слини, волосся, а також мікроволокна і мікрочастинки з одягу ґвалтівника та місця події. За допомогою судмедексперта або лікаря-гінеколога вилучається вагінальний вміст (з різних ділянок) з метою виявлення сперми ґвалтівника, зразків мікрофлори піхви. Також вилучаються мікроволокна і мікрочастинки, які могли бути при статевому акті занесені з одягу злочинця. У потерпілої особи зістригаються нігті і вилучається піднігтьовий вміст із метою виявлення епітеліальних кліток, крові, слини, уламків волосся, а також мікроволокон і мікрочастинок з одягу злочинця. Судово-медична експертиза потерпілої особи дає можливість перевірити вірогідність заяви про зґвалтування, а також одержати докази вчиненого насильства. Успіх проведення судово-медичної експертизи значною мірою залежить від того, скільки часу минуло з моменту вчинення злочину. Це пояснюється, зокрема, тим, що розриви дівочої незайманої (непорочної) пліви при дефлорації загоюються протягом 6 — 14 днів. Пізніше цього строку визначити давність порушення незайманої пліви практично неможливо. Сліди ж статевих зносин можна виявити, як правило, не пізніше 4-5 діб.

Допит потерпілої особи

Допит потерпілої особи є однією із першочергових слідчих дій, від результатів якої залежить визначення напряму розслідування. З огляду на той факт, що потерпіла може помилятися або обмовляти певну особу, допит повинен детально плануватися, а його результати — всебічно перевірятися. Потерпілу особу необхідно ретельно допитати про всі обставини, що передували посяганню, які стосуються поведінки ґвалтівника і самої потерпілої особи в момент посягання та після нього. Психічне ставлення потерпілої особи до факту зґвалтування і відповідно мотиви показань можуть бути різними. Саме від цих обставин багато в чому залежить характер вихідних слідчих ситуацій:

1) потерпіла особа заінтересована у встановленні істини в справі і викритті ґвалтівника. При оцінці показань потерпілої особи слід ураховувати, що форми її опору ґвалтівникові можуть бути різними, оскільки залежать від багатьох чинників (психічний стан потерпілої, її вік, життєвий досвід, співвідношення фізичних сил і можливостей потерпілої особи і ґвалтівника, його агресивність, озброєння тощо);

2) потерпіла особа подає свідомо неправдиву скаргу, домагаючись осуду невинного через ворожість до нього, нанесення образи або через те, що факт статевого акту став відомий її близьким, а іноді з міркувань матеріального характеру;

3) потерпіла особа заперечує сам факт її зґвалтування або навіть вчинення статевого акту. Це найчастіше має місце в тих випадках, коли справа порушується за ініціативою органів розслідування, особливо якщо потерпіла особа — заміжня жінка. На об’єктивність показань потерпілої особи негативно впливають прохання родичів винного компенсувати збиток грошима, а також погрози, шантаж, небажання розголосу, страх розриву подружніх стосунків та ін.

Під час допиту, коли ґвалтівник відомий, слід з’ясувати такі обставини: прізвище, ім’я, по батькові, вік, місця роботи і проживання злочинця; коли потерпіла особа познайомилася з підозрюваним і при яких обставинах; які були їх взаємостосунки, як часто вони зустрічалися; чи не було раніше спроб з його боку схилити її до статевого акту; уточнити час (день, годину, іноді з точністю до хвилин), коли було вчинено зґвалтування; місце вчинення зґвалтування; у зв’язку із чим потерпіла особа з’явилася на місці злочину; що являє собою місце злочину; де зустрілися потерпіла і підозрюваний, як провели час до вчинення зґвалтування, хто був разом з ними або хто бачив їх разом; чи жила раніше потерпіла особа статевим життям; які сліди насильства залишилися на тілі потерпілої особи, чи збереглися вони до моменту її допиту; чи є сліди вчиненого насильства на одязі і білизні, де знаходяться білизна, одяг зі слідами насильства; чи чинила потерпіла особа опір, а якщо так, то в чому це виражалося; чи могли залишитися на тілі та одязі підозрюваного сліди опору потерпілої особи, а якщо могли, то де саме; чи могли залишитися сліди злочину на місці події; чи не робив підозрюваний (сам або через друзів і рідних) спроби до примирення; які наслідки зґвалтування для здоров’я потерпілої особи; які дії потерпіла особа вчинила після зґвалтування; кому вона розповіла про те, що сталося, хто міг бачити сліди насильства на її тілі або одязі та за яких обставин.

Якщо ґвалтівник невідомий, то додатково з’ясовують такі, крім перелічених, відомості про злочинця: його зовнішність і особливі прикмети; одяг, прикраси, предмети, речі, які були у ґвалтівника; ушкодження, одержані злочинцем унаслідок опору потерпілої особи; транспорт, яким користувався ґвалтівник, наявність у нього зброї. Крім цього, необхідно з’ясувати, чи не вживав ґвалтівник спроб познайомитися з потерпілою особою, а якщо так, то що повідомив злочинець про себе та в якій формі було встановлено психологічний контакт; чи не передувало нападу вистежування потерпілої особи; якщо нападу передувало вистежування або встановлення психологічного контакту, то де злочинець зустрів її; яким шляхом злочинець і потерпіла особа йшли до місця нападу; напрям, куди він зник; хто міг бачити злочинця, чи не призначав він побачення потерпілій особі та ін.

Допит свідків.

Як свідки у першу чергу допитуються ті особи, на яких посилаються потерпіла особа та підозрюваний, а потім їх родичі, знайомі, товариші по службі та сусіди. Мимовільними очевидцями злочину можуть бути громадяни, які проживають поблизу від місця події і прибігли на крики, особи, які брали участь у затриманні ґвалтівника. Свідками можуть бути особи, яким потерпіла розповідала про те, що сталося, медичні працівники, які надавали їй допомогу. У перебігу допитів слідчий з’ясовує, що конкретно бачили або чули свідки, як виглядала потерпіла особа, що вона говорила, як пояснювала те, що сталося, як поводився підозрюваний, як він виглядав, що говорив, якщо ж він зник, то в якому напрямі, на якому транспорті, як був одягнений, чи не помітив свідок його особливих прикмет, чи зможе його упізнати та ін. З метою з’ясування взаємостосунків потерпілої і підозрюваного, а також характеристик їх осіб проводяться допити свідків, якими можуть бути подруги, родичі і колеги потерпілої особи, друзі, колеги по роботі та родичі підозрюваного. Вони можуть розповісти, чи давно потерпіла знайома з підозрюваним, чи часто вони зустрічалися і з яких приводів, чи не були в близьких, інтимних стосунках, чи не збирався підозрюваний одружитися на потерпілій особі, чи не висловлював намірів порвати з нею стосунки, чи не завів нову дівчину, коханку та ін. Якщо свідки знали потерпілу особу і підозрюваного, необхідно з’ясувати: як давно, звідки вони знають їх; які моральні якості потерпілої, підозрюваного; коло їх знайомих, друзів; спосіб життя; які були між ними стосунки до і після злочину; звідки їм відомо про зґвалтування, які конкретні факти можуть навести на підтвердження своєї думки; коли стало відомо від потерпілої або підозрюваного про факт зґвалтування; в якому стані перебувала в той момент потерпіла особа; чи показувала вона сліди насильства на тілі або одязі. Допит підозрюваного, як правило, проводиться відразу ж після його затримання та освідування, огляду місця події. Складаючи план допиту підозрюваного, слідчий прогнозує версії, які підозрюваний може висунути на свій захист: алібі, добровільні статеві зносини, заперечення самого факту статевої близькості та ін. Для перевірки алібі підозрюваного докладно допитують про те, де він перебував і що робив у той час, коли було вчинене зґвалтування. Заявляючи про добровільний характер статевих зносин, підозрюваний звичайно посилається на наявність інтимних стосунків між ним і потерпілою особою. З метою перевірки цієї версії його допитують про те, як давно триває такий зв’язок; чи знають про це близькі його та її, як до цього ставляться; чи є в нього або в неї листи, щоденники, інші документи, що підтверджують цей зв’язок, чи були між ними сварки; який характер мала його остання зустріч із заявницею; чи не супроводжувалася діями, у результаті яких було заподіяно ушкодження їй та йому, чим він пояснює заяву про зґвалтування. Підозрюваний може не заперечувати зустріч із заявницею і стверджувати, що статевих зносин не було. З огляду на той факт, що на тілі і одязі обох можуть бути виявлені сліди статевих зносин, необхідно перевірити, кому вони належать; підозрюваний допитується про те, з ким вступав у статевий зв’язок востаннє, коли це було, який характер мала зустріч; чи не залишилося від неї ушкоджень на його тілі та одязі. Відносно зустрічі із заявницею докладно з’ясовується, де й у зв’язку із чим він з нею зустрічався, як довго вони були разом, що робили, про що говорили, чи не знімали одягу; хто їх бачив або чув, як вони розсталися; в яких напрямах розійшлися або роз’їхалися; кого він зустрів дорогою; хто знає про їх зустріч. Маючи у своєму розпорядженні показання потерпілої особи, слідчий може розширити перелік питань для перевірки показань.

Освідування підозрюваного, огляд його одягу.

Після допиту підозрюваного відносно нього необхідно провести освідування, а його одяг має бути ретельно оглянутий. Освідування підозрюваного провадиться залежно від ситуації до або відразу ж після допиту для встановлення на його тілі слідів злочину або наявності особливих прикмет. Обстеженню підлягає все тіло (руки, стегна, живіт, шия, обличчя), оскільки в будь-якому його місці можуть бути виявлені синці, подряпини, садна, укуси. Крім ушкоджень, на тілі можуть бути виявлені плями крові, сперми, волосся, інші речовини. Слід старанно оглянути внутрішній та зовнішній боки кишені, манжети, застібки, шви одягу підозрюваного. Обшук. Необхідність вилучення і дослідження речей підозрюваного зумовлює невідкладність проведення обшуку для виявлення та вилучення цих предметів. Під час обшуку шукають знаряддя, яким підозрюваний погрожував потерпілій особі, речі потерпілої або її близьких, забрані ним з місця злочину. Такому обшуку передує встановлення прикмет одягу, в якому були підозрюваний і потерпіла особа на місці злочину. Одяг може бути заховано серед іншого одягу так, що для його виявлення доводиться переміщати багато предметів одягу та оглядати їх з різних боків. Все виявлене має бути оглянуте на місці вилучення, опечатано і у такому вигляді вилучено, аби попередити заяву про те, що які-небудь сліди могли з’явитися на предметах після їхнього вилучення. При обшуку слід шукати натільну білизну, одяг, які були на підозрюваному в момент учинення злочину, викрадені в потерпілої особи предмети, речі тощо, а також зброю або інші знаряддя, які використовувалися ним при вчиненні зґвалтування. Коли ґвалтівник відомий потерпілій особі, то, крім перелічених об’єктів, треба шукати листи та документи, що свідчать про їхні взаємостосунки. Треба також звернути увагу на предмети, що характеризують особу підозрюваного і його ставлення до осіб жіночої статі: щоденники, фотографії, відеострічки, порнографічну літературу, предмети жіночого одягу та ін.

Пред ‘явлення для впізнання підозрюваного в зґвалтуванні потерпілій особі

Пред ‘явлення для впізнання підозрюваного в зґвалтуванні потерпілій особі має проводитися в суровій відповідності з вимогами кримінально-процесуального закону (ст. 174 КПК) і при обов’язковій умові, аби потерпіла особа вказала на індивідуальні особливості та характерні прикмети підозрюваного, чи зробила заяву, що може його упізнати. Про ці обставини потерпілу особу допитують до пред’явлення для впізнання. Якщо потерпіла не досягла 14 років, то в зазначеній слідчій дії повинен брати участь педагог.

З огляду на специфіку розглядуваної категорії злочинів для безпеки потерпілої особи і виключення спричинення додаткової психологічної травми (особливо для малолітніх або неповнолітніх) слід упізнання проводити поза візуальним спостереженням. Упізнання також може бути проведене за фотознімками або функціонально-динамічними ознаками (ходою, голосом та ін.).

Методика розслідування правопорушень

МЕТОДИКА РОЗСЛІДУВАННЯ ЗГВАЛТУВАНЬ

 

КРИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗГВАЛТУВАНЬ

 

Способи вчинення зґвалтування можна поділити на дві групи:

1) коли ґвалтівник докладає цілеспрямованих активних зусиль та застосовує дії з метою вчинення злочину: вистежує жертву, нападає на неї, обирає безлюдне місце для вчинення злочину, застосовує фізичне або психічне насильство з метою придушення опору потерпілої, доводить її до безпорадного стану, наприклад, шляхом споювання алкогольними напоями, одурманения наркотиками або спеціально підготовленим зіллям тощо;

2) коли зґвалтування вчиняється злочинцем з використанням уже наявного безпорадного стану потерпілої особи або після приведення її в такий стан, або з використанням сформованої ситуації, її легковажної або провокуючої поведінки. На практиці трапляються й поєднання цих двох способів.

Розслідування зґвалтувань

Найпоширенішими способами підготовки до зґвалтування є такі:

1) вистежування потерпілої особи злочинцем у пізній час поблизу місць проживання, по шляху з роботи або на роботу, на зупинках громадського транспорту, після чого злочинець супроводжує їх до безлюдних місць, де гвалтує;

2) заманювання потерпілої особи ґвалтівником у «тихі» місця шляхом обману;

3) підшукування жертв злочину, які працюють уночі або знаходяться удома одні (в тому числі малолітніх та неповнолітніх);

4) проникнення, як правило, обманом у квартиру або приміщення, де потерпіла особа знаходиться одна;

5) попереднє споювання злочинцем жертви злочину спиртним, уведення наркотичних засобів та інших одурманюючих препаратів (з водою, чаєм, кавою) з метою приведення потерпілої особи в безпорадний стан;

6) застосування фізичної сили (удари, зв’язування тощо) або погроза застосування такої сили за допомогою різних предметів (ціпок, ніж, сокира, пістолет та ін.);

7) виявлення злочинцем потерпілої особи, якій можна погрожувати розправитися з дітьми (як правило, малолітніми, грудними), які знаходяться у цей момент з нею;

8) викрадення злочинцем потерпілих осіб (жінок, дівчат, малолітніх, неповнолітніх) та позбавлення їх свободи для задоволення ґвалтівником сексуальних потреб всупереч волі жертви;

9) приготування злочинцем засобів для маскування своєї зовнішності (маски, окуляри, перуки, одяг тощо);

10) підготовка неправдивого алібі, наприклад, ґвалтівник мотивовано пояснює, що в час вчинення злочину він знаходився в іншому місці (на риболовлі, у лісі за грибами, на зустрічі з друзями та ін.);

11) співучасниця групи неповнолітніх злочинців обманом заманює свою знайому в заздалегідь приготовлене ґвалтівниками місце, де її ґвалтує вся група підлітків;

12) підготування транспортного засобу, на якому ґвалтівник планує на дорозі підібрати (або силою затягнути) голосуючу на дорозі самотню жінку, завезти її у безлюдне місце та зґвалтувати;

13) обрання місця та способів учинення злочину, розроблення плану його вчинення, підбору співучасників і розподіл ролей;

14) спеціальні фізичні тренування ґвалтівника з метою придушення опору жертви або якнайшвидшого зникнення (втечі) з місця злочину тощо.

Дії з безпосереднього вчинення аналізованих злочинів у загальному вигляді визначено в диспозиції ст. 152 КК – статеві зносини, що поєднуються із:

а) застосуванням фізичного насильства;

б) погрозою його застосування (воля потерпілої особи пригнічується) або

в) з використанням безпорадного стану потерпілої особи (її воля ігнорується).

Способи вчинення цих злочинних діянь за зовнішніми ознаками, механізмом здійснення можна класифікувати за такими видами:

а) зґвалтування потерпілої особи, пов’язані зі спільним проведенням вільного часу. Як правило, це характерно для молодих людей, нерідко має місце вчинення зґвалтування групою осіб;

б) зґвалтування потерпілої особи, вчинені після нетривалого спілкування з нею;

в) зґвалтування потерпілої особи (жінок, неповнолітніх та малолітніх дівчат), що перебувають у родинних відносинах зі злочинцями;

г) зґвалтування незнайомої потерпілої особи;

ґ) зґвалтування знайомої потерпілої особи — колег по роботі, сусідів, знайомих за місцем навчання або роботи;

д) інші випадки зґвалтування.

Найпоширенішими є такі способи приведення жертви в безпорадний стан:

шляхом споювання алкогольними напоями,

одурманения наркотичними засобами або спеціально підготовленим зіллям, приведення в безпам’ятство за допомогою фізичного впливу тощо.

Дії злочинців з приховування зґвалтування найчастіше включають:

1) знищення злочинцем свого одягу, іноді його прання, ремонт, перефарбовування, спалення, викидання на смітник, утеплення у воді тощо;

2) маскування зовнішнього вигляду ґвалтівника (підстригання волосся, вусів, бороди або їх відрощування, зміна кольору);

3) залякування та погроза вбивством потерпілої особи, її близьких, якщо вона повідомить про зґвалтування кому-небудь;

4) ретельне проведення туалету статевих органів з метою знищення слідів злочину;

5) повідомлення неправдивих відомостей ґвалтівником про себе та потерпілу особу; 6) погроза з боку злочинця розказати знайомим та близьким (колегам по роботі, сусідам, чоловіку, нареченому тощо) про «негідну» поведінку потерпілої;

7) створення неправдивого алібі, а іноді прагнення надати потерпілій особі першу медичну допомогу;

8) від’їзд ґвалтівника з місця свого проживання на певний проміжок часу, аби у потерпілої стерлися з пам’яті ознаки його зовнішності;

9) приведення потерпілої особи в несвідомий або безпорадний стан шляхом нанесення травм у життєво важливі органи, споювання спиртним або введення в її організм наркотичних засобів, сильнодіючих препаратів;

10) вбивство потерпілої особи, спалення трупа тощо.

Типовими слідами зґвалтування найчастіше є:

сліди насильницьких дій на тілі потерпілої особи

сліди опору потерпілої особи на тілі підозрюваного

  • Укуси, садна, синці, рани, розриви, нашарування різних речовин, розірваний одяг потерпілої особи, гематоми на обличчі, шиї, руках, стегнах);
  • сліди на місці злочину (сліди ніг, рук, зубів, губ, боротьби, транспортних засобів, краплі крові, слина, сперма та ін.);

Розслідування зґвалтувань

Виділення (кров, сперма тощо) на одязі потерпілої, злочинця, а також на навколишніх предметах; сліди накладення і мікрочастинки на одязі, взутті, у піднігтьовому вмісті злочинця та потерпілої; зміни в обстановці місця події, сліди злочинних дій і перебування підозрюваного і потерпілої особи на місці вчинення злочину (сліди виділень людського організму, нижня білизна, ґудзики, шпильки, волосся, ворсинки одягу).

Обстановка вчинення зґвалтувань у більшості випадків характеризується відсутністю сторонніх осіб, обранням безлюдного місця як на відкритій місцевості, так і в приміщенні. На відкритій місцевості зґвалтування частіше вчиняються в активний спосіб стосовно незнайомої злочинцю жертви. Місце вчинення зґвалтування тісно пов’язано з конкретною локалізацією матеріальних та інших слідів злочинної події.

Найбільш типовими місцями вчинення зґвалтувань є:

під’їзди будинків і сходові площадки;

підвали та горища будов;

лісові масиви,

паркові зони та поля;

квартира потерпілої або ґвалтівника; гуртожитки; нежитлові або занедбані (пусті) приміщення;

різні господарські будівлі (у сільській місцевості); занедбані будови, відокремлені двори та інші місця. Р

Раптові напади на жертву, як правило, вчиняються на вулиці, у малолюдних, глухих місцях уночі або пізнім вечором. Іноді ґвалтівник шляхом різних хитрувань (наприклад, пропонує підвезти жертву, покатати, запрошує до себе в гості тощо) затягує жертву у відокремлене, глухе місце. Якщо ґвалтівник нападає на жертву на відкритій місцевості, то це, як правило, безлюдне місце. Посягання у більшості таких випадків вчиняється стосовно незнайомої злочинцю жертви. Якщо злочинець нападає на жертву в денний час або на вулиці, неподалік від жвавого місця (магістралі або площі), не побоюючись бути захопленим на місці злочину, то це свідчить про його підвищену суспільну небезпечність, наявність у нього істотних психічних аномалій. Зґвалтуванню в приміщенні (квартирі, готельному номері та ін.) часто передує попереднє знайомство злочинця з жертвою. Найбільш характерні проміжки часу вчинення зґвалтувань – це пізні вечірні години (21-22.00) та перші нічні (23.00). Більшість зґвалтувань у квартирах потерпілих і злочинців учиняються також у вечірній та нічний час, але в більш тривалий проміжок часу (17.00-02.00). Зґвалтування частіше за все вчиняються в теплу пору року (із травня по вересень), увечері або вночі, в основному в святкові та передсвяткові дні. Особа злочинця.

Типові відомості про особу злочинця у справах про зґвалтування характеризуються різноманітними віковими, соціальними, освітніми та іншими даними.

Найчастіше зґвалтування вчиняють молоді люди віком від 17 до 26 років (приблизно 60 % від загальної кількості цієї категорії злочинців). На осіб старше 35 років припадає близько 10 % від загальної кількості виявлених ґвалтівників. Значна частина ґвалтівників негативно характеризується по роботі у зв’язку із вживанням спиртних напоїв, прогулами, запізненнями, недбайлим ставленням до своїх обов’язків, відсутністю ділової ініціативи. Зазвичай, це грубі, егоїстичні люди, схильні до насильства, задоволення своїх примх будь-якими засобами. Значній кількості осіб, що вчинили зґвалтування, притаманні різні психічні аномалії: психопатія, хронічний алкоголізм, олігофренія, залишкові явища травм черепа. Для багатьох ґвалтівників характерними є підвищена імпульсивність, високий рівень емоційної напруженості та фригідності. Разом з тим нерідко злочинці, особливо це стосується серійних ґвалтівників, на роботі і у сім’ї ведуть спокійне, розмірене життя, із проявами деяких властивостей з комплексу неповноцінності у вольовій, інтелектуальній, сексуальній сферах. Ураховуючи, що зґвалтування вчиняють особи як психічно здорові, так і такі, що страждають на різні розлади психіки, можна виділити наступні групи ґвалтівників:

1) особи, які раніше мали взаємостосунки з потерпілою і вчинили насильницький статевий акт. Серед них часто виявляються особи, які багато випили або були п’яні до моменту вчинення зґвалтування. В окремих випадках мотив насильства деякою мірою може бути зумовлений провокуючою поведінкою самої потерпілої особи;

2) особи, які характеризуються цинічніш ставленням до жінок, примітивними інтересами. Як правило, це люди, що страждають на алкоголізм, вживають наркотики, раніше засуджені та ін.;

3) особи, які мають патологічні прояви статевої зацікавленості (фетишизм, садизм, педофілія та ін.). Зазначеним суб’єктам притаманні неадекватні вчинки, наприклад, викрадення в жертви інтимних предметів туалету, нанесення їй поранень у певні частини тіла, вирізання статевих органів тощо;

4) особи, які мають різні аномалії психіки. До зазначеної групи ґвалтівників належать особи, що страждають на різні психози, слабоумство та ін.;

5) неповнолітні — найчастіше вчиняють зґвалтування групою, члени якої, як правило, є жителями одного мікрорайону або учнями одного навчального закладу, знайомими по спільному проведенню вільного часу.

Особа потерпілої (потерпілого).

У процесі розслідування зґвалтувань слід вивчити особу потерпілого і причини, за яких вона опинилася в такій ролі.

Варіанти взаємодії потерпілої особи і ґвалтівника:

1) потерпіла особа і ґвалтівник не знайомі, потерпіла не шукає ніяких пригод, напад на неї вчиняється в безлюдному місці, в інших випадках люди є, але вони не в змозі надати допомогу або не надають допомогу, бо не бажають втручатися; потерпіла особа перебуває в стані сорому і не кличе по допомогу, оточуючі з цієї причини її не надають; потерпіла особа з урахуванням психологічних особливостей своєї особистості налякалася погрози ґвалтівника і через це боїться покликати по допомогу, хоча люди поруч є і вони могли б надати допомогу.

Такими потерпілими можуть бути:

а) неповнолітні незаймані (непорочні), індиферентні в сексуальному плані, як правило, із нормальних сімей;

б) не незаймані, сексуально активні, із сімей, де спрощено дивляться на сексуальні стосунки, живуть безладним статевим життям (не мають чоловіка, але живуть з тими чоловіками, які їм подобаються);

в) матері сімейств, що мають дітей;

г) літні (старі) жінки, які давно не мали статевих зносин;

ґ) маленькі дівчата, які ще не усвідомлюють, що таке сексуальне життя;

д) жінки, які займаються проституцією; з) дівчини, які мали статевий акт єдиний раз у житті;

2) потерпіла особа і ґвалтівник знайомі. Потерпіла особа довірлива, це може бути й доросла жінка, й неповнолітня дівчина, неповнолітня, малолітня особа. Вони довіряють різним людям з різних причин, іноді навіть незважаючи на свій незначний життєвий досвід. Нерідко така довірливість розцінюється як легковажна поведінка. Потерпілими найчастіше стають особи жіночої статі, нерозбірливі в знайомствах, розбещені, а тому вони сприймаються оточуючими як легко доступні. Інша категорія жертв ґвалтівників — недосвідчені дівчата, неповнолітні, малолітні, які через наївність не можуть розгадати наміру посягання на їх честь і вчинити необхідний опір.

Слід обов’язково враховувати, що потерпілою особою від злочину може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі. При розслідуванні зґвалтувань важливо мати на увазі віктимологічний аспект, тобто поведінку потерпілої особи, яка у деяких випадках провокує дії ґвалтівників. Це необхідно для з’ясування суб’єктивної сторони злочину, оскільки в ряді випадків підозрюваний, орієнтуючись на поведінку потерпілої, розцінює її дії як згоду на вступ у статевий зв’язок. Разом із тим віктимна (провокуюча) поведінка потерпілого не виключає кримінальну відповідальність, однак може враховуватися при призначенні покарання.

Початковий етап розслідування.

Порушення кримінальних справ про зґвалтування мають свої особливості.

  • Справи про зґвалтування без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 152 КК) порушуються тільки за скаргою потерпілої особи (ч. 2 ст. 27 КПК). У виключних випадках, якщо потерпіла особа внаслідок безпорадного стану, залежності від підозрюваного або з інших причин не може самостійно захистити свої права і законні інтереси, кримінальна справа може бути порушена прокурором і за відсутності скарги потерпілої особи. Така справа у разі примирення потерпілої особи з обвинуваченим відповідно до ч. З ст. 27 КПК закриттю не підлягає.

За наявності обтяжуючих обставин (ч. ч. 2-4 ст. 152 КК) кримінальна справа порушується незалежно від скарги потерпілої особи. Тоді приводом для порушення кримінальної справи може стати заява родичів потерпілої особи, повідомлення медичної установи, виявлення ознак злочину слідчим або іншим уповноваженим суб’єктом. Перед порушенням кримінальної справи необхідно ретельно вивчити заяву потерпілої особи. Іноді трапляються випадки, коли жінка просить притягнути винного до відповідальності за зґвалтування, в той час як у дійсності мало місце хуліганство або, навпаки, було зґвалтування, а потерпіла називає його хуліганством. У деяких випадках заявниця подає неправдиву заяву про зґвалтування, аби скомпрометувати певну особу через помсту або з інших причин. Іноді потерпіла особа прагне виправдати себе перед знайомими або членами сім’ї. Подаючи заяву про зґвалтування, заявниця не завжди має на меті притягнути когось до кримінальної відповідальності, вона лише має намір заставити конкретну особу одружитися з нею. Тому заявницю слід попередити про те, якщо з’ясується, що факту зґвалтування не було, вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення (ст. 383 КК). Доцільно повідомити потерпілій особі про те, яке покарання може бути визначено судом стосовно злочинця, роз’яснити зміст відповідних статей КК. Крім цього, слід обов’язково роз’яснити їй зміст санкцій ч. 1 ст. 152 КК і положень ст. 27 КПК про те, що після порушення кримінальну справу не може бути закрито за примиренням потерпілої з особою, яка вчинила зґвалтування. За наявності в слідчого таких сумнівів необхідно провести дослідну перевірку відповідно до ст. 97 КПК, аби розібратися і встановити, чи є достатні підстави для порушення кримінальної справи.

Під час розслідування зґвалтувань підлягають встановленню такі обставини:

1) чи мав місце факт зґвалтування або в наявності інсценування злочину чи обмова;

2) місце і час вчинення злочину, в який спосіб і за яких обставин вчинено зґвалтування, в яких конкретно злочинних діях виражається спосіб;

3) хто потерпіла особа, її вік (чи повнолітня вона), стан здоров’я (чи не страждає на психічне або соматичне захворювання), розумовий розвиток, досягнення статевої зрілості, спосіб життя;

4) хто конкретно вчинив даний злочин (особа злочинця), вік, ставлення до жертви, стан здоров’я, психіки, спосіб життя, наявність судимостей;

5) за яких обставин і коли виник намір винного на статеві зносини або дію сексуального характеру всупереч волі потерпілої (потерпілого);

6) злочин вчинено однією особою чи групою осіб, який склад групи, які дії вчинив кожний із співучасників і яка роль у цьому кожного;

7) хто є свідком або пособником зґвалтування, їх характеристики;

8) наслідки зґвалтування: заподіяння тілесних ушкоджень, вагітність, зараження на венеричну хворобу, розлад психіки, самогубство потерпілої особи;

9) який матеріальний і моральний збиток заподіяно потерпілій особі;

10) чи не супроводжувалося зґвалтування вчиненням інших злочинів, якщо так, то якими саме;

11) причини та умови, що сприяли зґвалтуванню.

Практика свідчить, що слідчі при вирішенні питань про порушення кримінальної справи аналізованої категорії зіштовхуються з трьома найбільш типовими слідчими ситуаціями.

  1. Коли злочинець знайомий заявнику або встановлений слідством на початковому етапі розслідування, тобто особа, про яку йдеться в заяві потерпілої особи, знайома їй або є інформація про ґвалтівника з інших джерел. У такій ситуації слід виділити два основні напрями розслідування:
  • перевірка правдивості заяви потерпілої особи (повідомлення) про зґвалтування і доведення вини, у разі обмови — невинуватості певної особи. Діяльність слідчого в цих ситуаціях спрямована на збирання і процесуальне закріплення доказів причетності особи до вчиненого злочину: встановлення конкретних обставин події, їх дослідження, оцінка і використання з метою одержання нових даних. Вихідні дані, що є в розпорядженні слідчого, визначають комплекс і послідовність проведення невідкладних слідчих дій:

1) допит потерпілої особи;

2) освідування потерпілої особи;

3) виїмка у потерпілої особи її одягу та його огляд

4) огляд місця події;

5) призначення судово-медичної експертизи потерпілої особи і судово-медичної експертизи речових доказів (якщо на одязі потерпілої особи є які-небудь виділення ґвалтівника);

6) затримання підозрюваного та його допит;

7) обшук підозрюваної особи;

8) освідування підозрюваного;

9.) огляд і виїмка одягу підозрюваного;

10) допит свідків; 1

1) обшуки за місцем проживання та роботи підозрюваного.

  1. Коли зґвалтування вчинено невідомим злочинцем, потерпіла особа не знайома з насильником. Для таких ситуацій характерний високий ступінь інформаційної невизначеності — відсутність даних про особу, а коло інших джерел для пошуку злочинця вкрай обмежене.

Тому першочерговим завданням є встановлення особи злочинця, його розшук, затримання та викриття. У розглянутих ситуаціях діяльність слідчого має бути спрямована на виявлення і систематизацію максимальної кількості доказової та орієнтуючої інформації, що характеризує особу злочинця і подію злочину. Для розв’язання таких ситуацій можна рекомендувати наступні першочергові слідчі дії та оперативно-розшукові заходи:

1) допит потерпілої особи на предмет з’ясування обставин злочину, ознак зовнішності злочинця, встановлення, куди він утік з місця злочину, чи користувався він транспортним засобом тощо;

2) освідування потерпілої особи;

3) виїмка у потерпілої особи одягу та його огляд;

4) огляд місця події;

5) призначення судово-медичної експертизи потерпілої особи і судово-медичної експертизи речових доказів (якщо на одязі потерпілої особи є які-небудь виділення ґвалтівника);

6) призначення за результатами огляду криміналістичних експертиз;

7) допит свідків-очевидців, а у випадках, якщо немає таких, дії повинні бути спрямовані на їх виявлення;

8) застосування службово-розшукових собак;

9) перевірки результатів оглядів і допитів за криміналістичними обліками (дактилоскопічним, за способом учинення, за ознаками зовнішності тощо);

10) вивчення матеріалів архівних кримінальних справ (розкритих і нерозкритих) даної категорії шляхом порівняльного аналізу способів учинення таких злочинів (розслідуваного і зазначеного в архівній справі);

11) пред’явлення особам, які бачили злочинця, фотоальбомів із зображенням осіб, які знаходяться на обліку в органах внутрішніх справ;

12) складання пошукових орієнтувань і композиційних портретів;

13) призначення за результатами огляду криміналістичних експертиз;

14) вивчення відомостей, повідомлень, довідок про подібні злочини;

15) постановка завдання про встановлення особи, яка вчинила злочин, оперативним шляхом та ін.

  1. Коли зґвалтування вчинено відомим злочинцем, проте він зник з місця події. Основним напрямом розслідування в таких ситуаціях є дослідження матеріальної обстановки на місці події, виявлення, збирання і фіксація доказової та орієнтуючої інформації про подію злочину і особу злочинця, який зник. Дії працівників дізнання та досудового слідства в цій ситуації повинні бути спрямовані на негайне переслідування злочинця по «гарячих слідах» і його затримання, а також на збирання даних, що характеризують особу розшукуваного, виявлення його зв’язків, встановлення можливого місцезнаходження або появи злочинця, вжиття заходів щодо затримання особи, яка зникла з місця події, і доставления її в органи слідства.

Послідовність і оптимальний комплекс першочергових слідчих дій у розглядуваних ситуаціях можуть виглядати таким чином:

1) допит потерпілої особи;

2) освідування потерпілої особи; 3) виїмка у потерпілої особи одягу та його огляд; 4) огляд місця події;

5) призначення судово-медичної експертизи потерпілої особи і судово-медичної експертизи речових доказів (якщо на одязі потерпілої особи є які-небудь виділення ґвалтівника);

6) допит свідків-очевидців, співучасників (якщо такі є);

7) допит осіб, що можуть дати відомості про злочинця та його спосіб життя (родичів, колег по службі, знайомих);

8) затримання і обшук підозрюваного;

9) допит підозрюваного;

10) освідування підозрюваного;

11) огляд і виїмка одягу підозрюваного;

12) обшук за місцем проживання, роботи тощо;

13) одержання вільних і експериментальних зразків для порівняльного дослідження; 14) в разі необхідності призначення криміналістичних експертиз та ін.

 Поряд зі слідчими діями здійснюються оперативно-розшукові та організаційні заходи.

При розслідуванні таких злочинів найбільш типовими версіями є:

  • мало місце зґвалтування потерпілої особи;
  • зґвалтування не було, мав місце добровільний статевий зв’язок, який заявниця видає за зґвалтування;
  • статевих зносин взагалі не було, заява є неправдивою;
  • мало місце зґвалтування, але потерпіла особа помиляється відносно вказаних нею обставин і особи злочинця;
  • була лише спроба зґвалтування, злочин закінчено на стадії замаху;
  • мала місце добровільна відмова від зґвалтування;
  • зґвалтування не було, мало місце вчинення дій іншого характеру (хуліганство, побої, приниження та ін.).

Крім зазначених, можуть бути висунені й окремі слідчі версії про деякі обставини і деталі події.

Так, у ситуації, коли злочинець знайомий заявнику, висунення версій спрямоване на перевірку правдивості заяви (повідомлення) потерпілої особи про зґвалтування. Перш за все перевіряється версія потерпілої особи щодо обставин зґвалтування, а потім – версія стосовно підозрюваного. Основними слідчими версіями, що мають бути ретельно перевірені відносно особи, яка вчинила даний злочин, можуть бути такі: зґвалтування вчинено особою, на яку вказала потерпіла особа; потерпіла особа помиляється щодо особи, яка вчинила зґвалтування, або умисно вказує на іншу особу; потерпіла особа обмовляє конкретну особу. Необхідно ретельно перевірити версії про способи зґвалтування, обстановку вчинення злочину, алібі, якщо воно заявлено підозрюваним, тощо. Одночасно перевіряється версія підозрюваного про вчинення ним статевого акту за добровільною згодою потерпілої особи.

Призначення судової експертизи

Призначення судових експертиз при розслідуванні зґвалтувань.

При розслідуванні зґвалтувань найчастіше призначаються:

  • cудово-медична;
  • судово-біологічні,
  • цитологічні,
  • трасологічні,
  • судово-ґрунтознавчі,
  • судово-психологічні,
  • судово-психіатричні експертизи.

Судово-медична експертиза

Характер питань, поставлених перед експертами, залежить від конкретної ситуації, однак має своєю метою встановлення таких обставин:

1) чи досягла особа статевої зрілості;

2) чи жила потерпіла особа статевим життям;

3) чи є в потерпілої особи ушкодження, які їх характер і походження, чим вони могли бути заподіяні та їх давність;

4) чи не могла потерпіла особа заподіяти собі ушкодження сама;

5) чи порушена цілість дівочої пліви в потерпілої особи, а якщо так, то яка давність цього порушення;

6) чи є в статевих шляхах потерпілої особи або на інших частинах її тіла сліди сперми, крові та ін.;

7) чи не настала вагітність, а якщо так, то яка її давність;

8) чи не заражена потерпіла особа венеричною хворобою, а якщо так, то якою і як давно.

Перелік питань може бути доповнено залежно від конкретних обставин кримінальної справи.

 

Судово-біологічна експертиза, при проведенні якої досліджуються плями крові, виявлені на одязі, білизні та тілі підозрюваного і потерпілої особи, дозволяє встановити статеву належність крові, визначити її групову належність та ін.

На вирішення експерта можна поставити такі питання:

1) чи є на даних предметах (одягу та ін.) кров;

2) якщо кров належить людині, то яка її група;

3) яка статева належність крові в плямі;

4) чи збігається ця кров за групою із наданими на експертизу зразками крові підозрюваного і потерпілої особи; яке регіональне походження крові;

5) яка давність утворення плям крові;

6) чи належить кров конкретній особі та ін.

На вирішення цитологічної експертизи можна поставити такі питання:

1) яка статева належність волосся і часток тканин людини;

2) чи є на одязі, тілі та у піднігтьовому вмісті потерпілої особи і підозрюваного тканеві та інші біочастинки людини, від якої вони відділилися;

3) яке регіональне походження цих частинок, чи мають вони групову специфічність;

4) яке регіональне походження слідів крові та ін.

Трасологічна експертиза вирішує такі питання:

1) чиїм взуттям залишено слід на місці події;

2) сліди чиїх пальців є на предметах, що становлять обстановку місця події, на дзеркальці, гаманці, сумочці потерпілої особи;

3) чи не залишено сліди зубів на тілі підозрюваного потерпілою особою і навпаки;

4) чи не розрізаний одяг потерпілої особи ножем, вилученим при обшуку підозрюваного, та ін.

 

Судово-ґрунтознавча експертиза вирішує такі питання:

  • чи мається на представленому для дослідження об’єкті (взуття обвинуваченого, шинах оглянутого автомобіля і т. п.) ґрунтове нашарування?
  • до якої групи (рід, вид, підвид) відносяться грантові накладення на даному предметі та зразки гранту, представленої для порівняння?
  • чи не відбуваються грантові накладення на об’єкті (взуття обвинуваченого) з такого- з конкретної ділянки місцевості (місця, де сталося зґвалтування)?
  • чи є в гранті характерні домішки (наприклад, специфічні для певної місцевості)?
  • якщо на об’єкті-носії є сліди грантових нашарувань, то який механізм їх утворення?
  • чи походять частинки ґрунту, бруду, виявлені на взутті та одязі обох учасників події,  з конкретної ділянки місцевості (місця, де сталося зґвалтування).

Судово-психологічна експертиза призначається для вирішення таких питань:

1) здатність зазначених осіб правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, та давати щодо них свідчення;

2) можливість запам’ятати в конкретній ситуації прикмети зовнішності людини, предметів, ділянок місцевості тощо;

3) наявність або відсутність стану фізіологічного афекту чи іншого емоційного стану;

4) психологічні особливості особи (темперамент, характер, потреби, інтереси тощо), чи усвідомлювала потерпіла особа значення дій, які вчиняли з нею, та ін.

 

Судово-психологічна експертиза призначаться для вирішення питань, які стосуються психологічної характеристики особи потерпілої та насильника, особливо якщо вони неповнолітні. За її допомогою можна визначити:

 

  • здатність вказаних осіб правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, та давати про них свідчення;
  • можливість запам’ятати в конкретній ситуації прикмети зовнішності людини, предметів, ділянок місцевості тощо;
  • наявність або відсутність стану фізіологічного афекту або іншого емоційного стану;
  • психологічні особливості особи (темперамент, характер, потреби, інтереси тощо), чи усвідомлювала потерпіла значення дій, які вчиняли з нею, та ін.

Стосовно неповнолітніх, то на вирішення судово-психологічної експертизи можуть бути поставлені такі питання:

  • рівень розумового розвитку та його відповідність віку;
  • найбільш яскраве виявлення психічних властивостей особи, які можуть впливати на її поведінку (запальність, замкненість, надзвичайна обережність тощо);
  • чи міг неповнолітній повністю усвідомлювати характер і значення своїх дій або дій, вчинених по відношенню до нього;
  • чи властива йому схильність до фантазування та ін.

Процесуальні документи (макети кримінальних проваджень)

Макет кримінального провадження
перегляд»

Повідомлення про підозру
перегляд»

Практичні завдання

Завдання:

  1. Оцініть ситуацію на відеозаписі. Надайте правову кваліфікацію. Визначте особливості даної події.
  2. Опишіть алгоритм дій слідчо-оперативної групи при виявленні факту, зображеного на відеозаписі. Чи є необхідність залучення спеціальних служб? Якщо так, то яких саме?
  3. Визначте першочергові слідчі (розшукові) дії.
  4. Які види експертиз є доцільними у контексті даної події?